Такехіко Фукунага - Острів Смерті

— Ну чого ти всюди пхаєшся? Момоко-сан і ти — що журавлиця і курка.

Цього разу навіть на обличчі хазяйки з'явився вираз невдоволення, але гість спритно викрутився:

— Зате хазяйка тут особлива — як лебідка.

Було видно, що лестощі — найкращий спосіб полоскотати самолюбство хазяйки. Зиркнувши на її проясніле обличчя, Канае ладен був підозрювати, що той гість добре все розрахував і втерся в довір'я до неї. Розмова тим часом тривала, і Канае не міг встати й піти геть.

— Як та Момоко-сан жила досі? Справляє враження жінки з минулим

— Гм…

— Вона заміжня?

— Здається, ні. А хіба ви самі не можете розпитати? У вас же руки на всі штуки.

— Може, вона ще дівчина, а може, і вдова. В усякому разі, якби не знала чоловіків, то її погляд не був би таким страшним.

— Яким? Хіба в Момоко-сан негарні очі?

— Здається, ніби вони заглядають тобі в саму душу. Є в них щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі. А ошукати їм нашого брата — як раз плюнути.

— Кажете, в неї страшний погляд? Можливо. Але ж і ви, Яма-сан, умієте дурити жінок своїми очима,— давши здачі, хазяйка привітно усміхнулася. Гість трохи збентежився.

— Мені не до жартів.

— Якщо вже так, то я пригадую… коли ж це було?.. певно, тиждень тому… що ви проводили додому Момоко-сан, хіба ні?

— Невже?

— Ох і коротка у вас пам'ять! Пригадуєте, сивий Іто-сан, той старий, з яким ви чаркували, сказав: „Мені з Сакура-тян по дорозі, бо ми живемо в Сугінамі”, а ви: „Тоді я проведу Момоко-тян”. Пам'ятаю, вона заперечувала, бо, мовляв, їй

далеко, а я радила не слухати її. Чого ж зараз одкручуєтеся? — стрімко наступала хазяйка, і збентежений чоловік почухав потилицю.

— Вибачте, пригадав.

— Підозріло, чого це ви приховуєте? — сказала Сакура.

— Я тільки провів її.

— Ох і страшний звір вистежив Момоко-сан! — Сакура знову закопилила губи, а в її очах можна було прочитати: „Краще б він мене переслідував”.

Канае ставало чимраз не приємніше. Він мовчки пив віскі з содовою, наче воду.

— Правда, дивно, що відтоді Момоко-сан перестала ходити на роботу? — спитала хазяйка.

— Між цими фактами я не бачу жодного зв'язку. Вона вийшла з машини, подякувала, а я їй сказав на добраніч і ми розійшлися, ото й усе. А сьогодні мене вразило, що її нема. Я хотів дещо спитати її.

— Що саме?

— Та нічого особливого.

Задумавшись, чоловік забавлявся гральними кісточками. Канае, не промовивши й слова, встав.

— Вже йдете?

— Ага. Прошу рахунок.

Розплатившись за дві склянки віскі з содовою, Канае кивнув головою молодику і, взявши парасольку, вийшов з бару. Надворі мрячило і було досить холодно. Вечір тільки починався.

Електричкою на лінії Ямате Канае дібрався до станції Ікебукуро, а потім пересів на автобус. Тепер йому хотілось якнайшвидше побачитися з Мотоко, й оскільки та зустріч мала відбутися в домі Нісімото на очах в Аяко, то він анітрохи не хвилювався. Зійшовши з автобуса, Канае поспішив вулицею, що тонула в ореолі тьмяного світла електроламп. Хміль потроху вивітрювався.

Раптом Канае спало на думку, що він досі майже не згадував про Аяко Аймі. Здається, вчора ввечері він прийняв її дуже холодно, а тому зараз почувався винним за те, що, напевне, зіпсував їй настрій. Йому навіть почало видавати, що вона збиралася сказати йому щось важливе, але потім, наткнувшись на його відчуженість, змінила свій намір. Річ у тім, що під час тих відвідин в його уяві виринала постать вчорашньої Мотоко. Вона з'явилася напередодні, тобто позавчора ввечері, з таким виглядом, наче скоїла щось незбагненне, і зараз перед ним стояло привидом її бліде обличчя. Певно, тому Канае почувався незручно перед Аяко. Дотепер він завжди був щирим з Аяко і тому міг гордитися своєю любов'ю до неї. Але ж і вона була з ним відвертою, серйозною, чуйною і нічого не приховувала від нього. А те, що вчора ввечері хотіла у чомусь йому звіритись, але передумала, мабуть, означало: його холодність вона вважала за зраду дружби. Звертаючи в темний провулок, Канае відчував бажання попросити в Аяко вибачення. Якби він застав удома й Мотоко, то в розмові з нею глибше проник би в її душевний стан. А якщо б її не було (такого можна було сподіватися, зважаючи на її дивну поведінку), то Канае збирався випитати в Аяко те, чого вона не доказала вчора ввечері. Такі думки роїлися в його голові, аж поки він не опинився перед будинком Нісімото.

Відхиливши вбік парасольку, Канае глянув на вікно другого поверху: світло там не горіло. Він і гадки не мав, що не застане обох удома. Зупинившись під огорожею, занепалий духом, Канае все ще сподівався, що вони сидять і розмовляють внизу, в їдальні. Коли він натиснув кнопку дзвінка, двері відчинив йому онук Нісімото-сан.

— Добрий вечір, Ген-тян!

— Це ви, дядечку?

Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.

— Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?

— А дівчат нема? Там начебто не світиться,— заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.

— Ще нема,— першим відповів Ген-тян.— Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…

— Зранку поїхали й досі нема,— пояснила господиня.

На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.

— Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?

— Дуже.

— Сумно без вас. А Ген-тян — той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.

Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.

— Обоє поїхали? — спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.

— Ага.

— Куди?

— Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,— пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.

— Отже, ви так і не дізналися, куди?

— Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.

— Сьогодні повернуться чи десь заночують?

— Та хто його знає…

„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,—