Майн Рід - Вершник без голови

напівсапфірове, напівбірюзове. Удень — ясне-ясне, без жодної хмаринки, тільки з золотим кружалом сонця; уночі — всіяне зорями, немовби викуваними із ясної сталі, з чітко окресленим місячним диском, що виблискує щирим сріблом.

Погляньте вниз о тій порі, коли вже зникли зорі й місяць і насичений пахощами квітів вітрець з Мексиканської затоки налітає на прапор над фортом і розгортає його перед вранішнім світлом; тож погляньте — і ви побачите оту картину, що її мав би намалювати Верне, таку яскраву й виразну, таку багату різноманітними постатями, вбранням, барвами, що її годі описати пером.

На цій живій картині ви розпізнаєте людей у військовій формі Сполучених Штатів: у голубій — піхотинців, у темнішій, майже синій — драгунів і в ледь зеленкуватій — кінних стрільців. Не всі вони у повній формі — лише черговий офіцер, начальник варти й самі вартові, їхні товариші, вільні від служби, тиняються коло казарми і в загорожі, де стайня, у червоних фланелевих сорочках, м'яких капелюхах і нечищених чоботях.

Їх можна побачити і в товаристві людей, одягнених аж ніяк не по-військовому: кремезних мисливців у сорочках з оленячої шкіри й таких самих гетрах, скотарів і мустангерів, убраних під мексиканців, та й самих мексиканців у широких білих штанях, із серапе на плечах, у чоботях з величезними острогами та хвацько зсунутих набакир глянсуватих сомбреро. Деякі розмовляють з індіанцями, що прийшли сюди торгувати чи вести мирні переговори, — їхні намети видно трохи оддалік, а червоні, зелені, сині ковдри, накинуті на плечі, надають їхнім постатям мальовничості і майже класичної краси, якої не можуть зіпсувати навіть страхітливо розмальована шкіра й липке від бруду чорне волосся, подовжене пасмами з кінських хвостів.

Уявіть собі цей строкатий натовп у різноманітному вбранні, що говорить про походження, рід занять і становище його власників; докиньте то там, то там чорношкірого сина Африки — офіцерського слугу чи посильного з котроїсь сусідньої плантації; уявіть, як ці люди стоять окремими купками й про щось балакають або ж походжають по вільній місцині, де спинилося кілька фургонів; уявіть ще дві невеликі гармати на лафетах і поруч зарядні ящики; один чи два намети, де живуть офіцери, що задля оригінальності воліють спати під полотняною покрівлею; зіставлені в піраміду гвинтівки солдатів варти… Уявіть собі все це — і перед вашим внутрішнім зором постане правдива картина військового форту на кордоні Техасу, на самому краю цивілізованого світу.

Десь за тиждень після того, як плантатор з Луїзіани приїхав у свій новий дім, на парадному плаці перед фортом Індж, звернувши погляди на гасієнду Каса-дель-Корво, стояли троє офіцерів.

Усі вони були молоді — найстаршому не більш як тридцять років. Дві поперечні нашивки в нього на погонах свідчили, що це капітан; другий, з однією нашивкою, був старший лейтенант, а третій, наймолодший, судячи з його чистих погонів, не дослужився ще й до лейтенанта.

Вони саме були вільні від служби й знічев'я завели розмову про нових мешканців Каса-дель-Корво, тобто про плантатора з Луїзіани та його сім'ю.

— Буде щось ніби новосілля, — сказав піхотний капітан, маючи на увазі запрошення, що стосувалося всіх офіцерів гарнізону. — Спершу обід, потім танці — неабияка подія! Певне, побачимо там усіх місцевих аристократів і красунь.

— Аристократів? — засміявся лейтенант драгунів. — Гадаю, таких тут небагато набереться, а красунь, мабуть, і ще менше.

— Ви помиляєтесь, Генкоку. На берегах Леони вистачає і тих, і тих. Сюди прибилося кілька добре відомих у країні родин. І вже без сумніву, вони будуть на святі в Пойндекстера. Коли ж говорити про аристократів, то сам господар там такий аристократ, що вистачить на всіх гостей. Що ж до красунь, то я ладен закластися, що його дочка перевершить усіх в окрузі. Інтендантовій племінниці вже не бути тут першою красунею.

— О-он як? — протягло мовив наймолодший офіцер, з кінних стрільців, і в тоні його вчувалося, що капітанові слова дошкулили йому. — Виходить, ця міс Пойндекстер має бути з біса гарна.

— Атож, вона справді на диво гарна, коли залишилась така сама, якою я бачив її востаннє на балу в Лафурша. Там було кілька молодих креолів, то вони так упадали коло неї, що мало не дійшло до дуелі.

— То вона кокетка? — з осудом запитав стрілець.

— Аж ніяк, Кросмене. Зовсім навпаки, повірте моєму слову. Вона дівчина поважна і, гадаю, дасть відкоша кожному, хто спробує повестися з нею запанібрата. Горда, як і її батько! Це в Пойндекстерів спадкове.

— Дівчина якраз для мене, — жартівливо мовив молодий драгун. — Коли вона й справді така гарна, як ви кажете, капітане Слоумене, мені не лишається нічого іншого, як закохатись у неї. Я ж бо, на відміну від Кросмена, ще не попався ні в чиї тенета. І хвалити Бога!

— Ось що, Генкоку, — відказав йому піхотний капітан, чоловік поміркованої вдачі, — я не люблю битись об заклад, але ладен поставити будь-які гроші: побачивши Луїзу Пойндекстер, ви такого більш не скажете, якщо, звісно, не покривите душею.

— Отакої, Слоумене! Даремно ви за мене турбуєтесь. Я не раз бував під вогнем прекрасних очей, і мені нема чого боятися.

— Але не таких прекрасних.

— Чортівня якась! Ви змушуєте чоловіка закохатися в цю дівчину, ще й не бачивши її. Мабуть, вона справді рідкісна, незрівнянна красуня.

— Атож, саме така вона була, коли я бачив її востаннє.

— А коли ж це було?

— Бал у Лафурша? Стривайте, зараз пригадаю… Років з півтора тому. Ми саме повернулися з Мексики. Вона тоді тільки-но почала показуватись у світі. Як ото мовиться: «Зійшла нова зоря на небозводі, народжена для слави, осяйна».

— Півтора року — чимало часу, — розважливо сказав Кросмен, — а надто для дівчини, та ще й креолки. Вони ж бо часто вискакують заміж, коли ще й шістнадцяти не мине. Чи не втратила її краса своєї свіжості?

— Гадаю, що ні. Я міг би піти туди пересвідчитись, та їм тепер, мабуть, не до гостей: готуються до свята. А от наш майор уже побував у Каса-дель-Корво й повернувся в такому захваті від краси міс Пойндекстер, Що пані майорша мало не наскубла йому чуприну.

— Ну, капітане Слоумене! — вигукнув драгунський лейтенант. — Слово честі, ви так розпалили мою цікавість, що я вже майже закоханий у ту Луїзу Пойндекстер.

— Та перше ніж ви закохаєтесь остаточно, — серйозно мовив каштан, — дозвольте мені застерегти вас. У красуні є сторож, такий собі лихий дух.

— Певне, брат? Так звичайно говорять про брата.

— Брата вона має, але це не він. Її брат — добрий, благородний юнак, єдиний із знайомих мені Пойндекстерів,