Іван Якович Франко - Борислав смiється

гложжям та лiщиною на її крутий, високий берег, вони вже й стали на версi горбка. Неподалiк перед ними лежав Борислав, мов на тарелi. Невисокi пiд гонтям доми бiлiлися до сонця, мов срiблява луска. Понад дахами де-не-де виднiлися червонi, тонкi, а високi комини нафтарень, мов кривавi пасмуги, сягаючi до неба. Далеко, на другiм кiнцi Борислава, на горбi, стояла стара церковця пiд липами, i круг неї ще тислися останки давнього села.

Бенедьо хоть бував i вперед в Бориславi, але все тiльки коротко. Вiн не знав тут мiсцевостi. Тому-то вiн розповiв рiпникам, де i на якiм плацу казано йому ставати на роботу, i просив їх, щоби йому показали, де є той плац. Рiпники зараз догадалися того мiсця i показали його Бенедьовi. Се була досить обширна рiвнинка мiж високими берегами рiчки туй, перед входом до Борислава, трохи вiддалiк налiво вiд губицького гостинця. Хат близько було небагато, i Бенедьо, розставшись з рiпниками, рiшивсь iти хата вiд хати i питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов i в котрих жили жиди, йому не хотiли винаймити помешкання на довший час. Хати тi були низькi а дуже широкi, — очевидно, пiд їх дахами мiстилося багато закамаркiв для помiщення рiпникiв, а корисне положення їх на краю Борислава давало їм можнiсть бути пристановком для всiх свiжо або пiзно прибуваючих.

Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шiсть хат. Далi опинився на улицi перед старою маленькою хатиною i став, не знаючи, чи йти й сюди питати мiсця, чи обминати сю будку а йти далi. Хатина була, як усi прочi, пiд гонтами, тiльки що старi гонти понадгнивали i поросли зеленим мохом. До улицi виходило двое вiконцят, котрi ледве трохи глипiли над землею; а ще з високо насипаної улицi просто проти них спливало з улицi болото, замулюючи стiну чимраз бiльше i вже ось-ось досягаючи здрухнiлих варцабiв. Перед хатиною була, як i перед другими, голотеча: нi городця, нi муравнику, як се водиться деiнде. Аж по хвилi рiшивсь Бенедьо не минати i сеї хати.

Дверцi скрипнули, i Бенедьо ввiйшов до малесеньких темних сiнцiв, а вiдти до обiленої свiтлицi. Вiн здивувавсь, заставши тут не жидiв, а старого рiпника i молодицю. Молодиця, около тридцяти лiт, в бiлiй сорочцi з червоними застiжками, сидiла на лавi пiд вiкном, оперши голову на лiкоть, i плакала. Старий рiпник сидiв насеред хати на низенькiм стiльчику, з люлькою в зубах, i, очевидно, потiшав її. Коли Бенедьо ввiйшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий рiпник зачав кашляти i довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх i запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Рiпник i молодиця глянули по собi i хвилю мовчали. Далi вiдозвався рiпник:

— Га, або я знаю. Ось молодиця; се єї хата, — як вона скаже, так i буде.

— Бодай вас, — вiдказала рiзко молодиця. — Як я скажу! Я ту вже цiлий рiк не сиджу, i бог знає, чи буду сидiти, — i вона рукавом обтерла знов сльози, — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сиди ге. Як вам буде до вигоди, то так i робiть, а я ту що можу сказати!

Старий рiпник трохи змiшався i почав ще пильнiше довбати свою череп'яну люльку, хоть в нiй i нiчо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мiшком н^ плечах. Рiпник мовчав.

— Хатина гiсненька, як бачите, — зачала знов молодиця, — може, вам i невигiдно буде. Ви, як виджу, з мiста, не привикли до такого, як ту у нас…

Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку рiпника, буцiмто вiн хоче вiдмовити Бенедьовi.

— Е, що з того, що я з мiста, — вiдповiв Бенедьо, — а я, не бiйтеся, привик також до всякої бiди. От як кождий зарiбний чоловiк. Тiлько, видите, тут така причина за мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, — у нас, у мулярiв, усяко буває, - а маю роботу он ту недалiчко над рiкою, на тiм зарiнку. Там буде ставитись новий… нова нафтарня. То, видите, хтiв би-м найти де поблизько помешкання — яке-будь, от аби переночувати, адже я цiлiсiнький день на роботi, — бо здалека таки не зможу лазити по вашiм бориславськiм болотi. Ну, а ту жиди не хотять нiде приймити на довший час: а для мене би то все було лiпше жити у свого чоловiка, нiж у жида. Тiлько як для вас…

В тiй хвилi старий рiпник перервав йому бесiду. Вiн кинув нараз люльку на землю, схопився з стiльчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мiшок, а другою попхав його до лави.

— Але, чоловiче, бiйся бога, — кричав з комiчним гнiвом старий, — не пендич нiчого, тiлько сiдай! Стоїш ми ту коло порога, а в мене дiти не поснуть. Сiдай ту, i най з тобою все добре сiдає в нашiй хатi! Чому було так вiдразу не сказати, — а то я тепер i сам о собi готов подумати, що-м гiрший вiд жида!..

Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумiв його бесiди, а далi запитав:

— Ну, а що, то приймаєте мя до себе?

— Таже чуєш, що приймаю, — сказав старий. — Тiлько, розумiєся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.

— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенодьо.

— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то менi з тими синами, правду рiкши, не ведеся!.. (Молодиця знов обтерла очi).

— А почому ж ви озьмете вiд мене?

— А є в тебе який рiд?

— Мама є.

— Стара?

— Стара.

— Ну, то даш по шусцi на мiсяць. Бенедьо оп'ять видивився на старого.

— Ви, певно, хтiли сказати «на тиждень»?

— Я вже лiпше знаю, що я хтiв сказати, — вiдрiзав старий. — Так буде, як я сказав, та й досить о тiм балакати.

Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сiв на свiй стiльчик i, нахмурившись, почав накладати люльку.

— Та, може б, на згоду принести горiвки? — заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спiдлоб'я.

— Ти менi, небоже, з тим зiллям не виїзди анi ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! — вiдрiзав вiн гнiвно.

— Вибачайте, — перепрашав Бенедьо, — я сам не п'ю, хоть би-м її й на очi не видiв. Але я чув, що в Бориславi кождий мусить пити, хто при кип'ячцi робить, то я й за про теє…

— Правду казав, хто се