Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

на порозі, й варто мені смикнути за шнур, як ви підете просто до пекла! У кожній із кімнат мого будинку є якась пастка — у цій не сірий лотос, а щось навіть більш швидке. Так от, Муріло, ти…

Швидко, так що ніхто не встиг навіть оком змигнути, Конан схопив стілець і жбурнув ним у жерця. Набонідус інстинктивно здійняв руку, проте не встиг — важкий снаряд влучив йому просто в голову. Червоний Жрець похитнувся й упав долілиць, біля його голови розлилася темно-червона калюжа.

— Еге ж, кров усе-таки червона, — пробурмотів кімерієць.

Муріло відчув, що під ним підгинаються коліна, — раптове полегшення позбавило його решти сил, і він був змушений спертися на стіл, аби не впасти. Відкинувши тремтячою рукою мокре від поту волосся, він сказав:

— Світає. Треба втікати звідси, доки в якусь нову халепу не вскочили. Якщо нам удасться перелізти через мур непоміченими, ніхто нас навіть не запідозрить у тому, що тут сталося, — хай гвардія поморочить над цим голови.

Муріло пересмикнуло, коли він подивився чна тіло Червоного Жерця, яке плавало в крові.

— Бовдуром виявився все ж таки жрець — коли б він не базікав стільки…

— Гм, — спокійно сказав Конан. — Він дістав те, на що заслуговував і що дістав би рано чи пізно, як і будь-який інший негідник. Треба було б обшукати будинок, але ти, певне, маєш рацію: пора виносити звідси ноги!

Коли вони опинились у безпечному місці, Муріло обернувся до Конана:

— Червоний Жрець пішов до іншого світу, і мені тепер у цьому місті нема кого боятися. Але що буде з тобою, друже? Історія з жерцем бога Ану ще у всіх на язиках…

— Та набридло мені це ваше місто, — широка усмішка осяяла обличчя Конана. — Ти щось там говорив про коня, який чекає в Щурячій Норі. Перевірю-но я його баскість дорогою до сусіднього королівства. Попереду багато доріг, і ще не скоро мене занесе на ту, якою пішов цієї ночі жрець Набонідус.

…Скакун, подарований юним аристократом, дійсно виявився баским, бо зрештою заніс нашого героя аж до Турану, де той поступив на службу в армію короля Ілдиза. Ще й до того досконало володіючи багатьма військовими мистецтвами, він додав до них стрільбу з лука й те, що згодом стали називати джигітовкою. Справ у Ілдиза вистачало, і за неповні два роки Конан устиг побувати в різних країнах, навіть таких екзотичних, як Меру, Вендія, Гірканія й Кусан. Проте суперечка з безпосереднім начальником, як говорили, через дівчину, змусила варвара дезертирувати, і він повернувся до рідних. країв. Коли його одноплеменці вже вкотре вчинили набіг на одвічних ворогів — ванів, він, певна річ, не залишився осторонь…

ДОНЬКА КРИЖАНОГО ГІГАНТА

…І ось стихнув брязкіт мечів і сокир. Замовкли крики побоїща. Тиша опустилася на скривавлений сніг. Біле холодне сонце, яке сліпило, блищало на поверхні льодовиків, спалахувало тепер на погнутих обладунках і поламаних клинках там, де лежали вбиті. Мертві руки міцно тримали зброю. Голови, увінчані шоломами, у передсмертній агонії дерли до неба руді чи золотисті бороди, мовби волаючи наостанок до Іміра, Крижаного Гіганта, бога народу воїнів.

Над кривавими заметами й закутими в обладунки трупами стояли один проти одного двоє воїнів. Тільки вони й зберігали ще життя в цьому мертвому світі. Над їхніми головами висіло морозне небо, навколо розстелялася безкрая рівнина, біля ніг лежали полеглі соратники. Двоє ковзали між ними, немов примари, доки це опинилися віч-на-віч.

Були вони високі на зріст і могутні, як тигри. Їхні щити були вже втрачені, а лати пом’яті й посічені. На броні й клинках застигала кров. На рогатих шоломах залишилися сліди нищівних ударів. Один із бійців був без бороди й чорнявий, борода й кучері другого на тлі залитого сонцем снігу відсвіжували яскраво-червоним.

— Гей, приятелю, — мовив рудий. — Назви своє ім’я, щоб я міг розказати своїм братам у Ванахеймі про те, хто зі зграї Вулфера поліг останнім від меча Хеймдала.

— Не у Ванахеймі, — пробурчав чорнявий, — а у Валгаллі29 розкажеш ти своїм братам, що зустрів Конана з Кімерії!

Хеймдал загарчав і стрибнув, його меч описав смертоносну дугу. Коли сталь зі свистом ударила по шолому, висікаючи сотні блакитних іскор, Конан похитнувся й перед його очима попливли червоні кола. Але й у такому стані він зумів завдати удару у відповідь. Клинок пробив пластини панцира, ребра й серце — рудий боєць упав мертвий до ніг Конана.

Кімерієць випростався, вивільняючи свій меч, і раптом відчув страшенну слабкість. Сонячний блиск на снігу різав очі наче ніж, небо стало далеким і тьмяним. Він відвернувся від побоїща, де золотобороді бійці разом зі своїми рудими вбивцями покоїлися в обіймах смерті. Йому вдалося зробити лише кілька кроків, коли потьмарилося сяйво сніжних полів. Він, зненацька засліпнувши, звалився у сніг, але зумів спертися на закуту в броню руку, спробував струсити з очей пелену — так лев струшує гривою.

…Сріблястий сміх пробив завісу мороку, і зір почав повертатися до Конана. Він розплющив очі. Щось незвичайне, щось таке, чому він не міг знайти ні пояснення, ні назви, сталося зі світом. Земля й небо набули іншого кольору. Але Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина. Вона здавалася вирізьбленою зі слонової кістки і була покрита лише мусліновою вуаллю. Її витончені ступні немовби не відчували холоду. Вона сміялася просто в лице приголомшеному воїнові, і сміх її був би солодший від шуму сріблястого фонтану, коли б не був сповнений отрути презирства.

— Хто ти? — запитав кімерієць. — Звідки ти взялась?

— Хіба це важливо? — Голос, схожий на звук тонкострунної арфи, був безжальний.

— Ну, клич своїх людей, — сказав він, хапаючись за меча. — Сили покинули мене, та моє життя вам дорого обійдеться. Я бачу, ти з племені ванів.

— Хіба я це сказала?

Погляд Конана ще раз зупинився на її кучерях, які спершу здалися йому рудими. Тепер він роздивився, що не були вони ані рудими, ані лляними, а подібними до золота ельфів — сонце горіло на них так яскраво, що очам було боляче. І очі її були не блакитні, не сірі, у них грали незнайомі йому кольори. Усміхалися її пухкі яскраво-червоні губи, і вся вона, від виточених ступень до променистого вихору волосся, була подібна до мрії. Кров кинулася в обличчя воїну.

— Не знаю, — сказав він, — хто ти — чи ворог із Ванахейму, чи союзник