Клайв Стейплз Льюїс - Лев, Чаклунка і стара шафа

гном підстьобнув оленів. Сани шарпнуло, вони проїхали попід аркою і помчали у темряву і холод. Едмунд не мав на собі шуби і почувався страх як погано: за кілька хвилин сніг обліпив його цілого. Спершу Едмунд обтрушувався, але невдовзі дав собі спокій, бо сніг знову налипав з голови до ніг. Він геть вибився зі сил і промок до нитки. Ох, який він був нещасний! Тепер уже ніщо не скидалося на те, що Чаклунка збирається зробити його королем. Усе, що він ото понавигадував, аби переконати себе, що Чаклунка добра й справедлива і що у всьому має слушність, звучало тепер доволі безглуздо. Він віддав би все на світі, аби побачити зараз своїх — хоча б і Пітера! Єдиним способом трохи заспокоїтись було думати, що все це лишень сон і він у будь-який момент може прокинутися. І що довше вони їхали, то більше те, що відбувалося, скидалося на поганий сон.

Скільки отак минуло часу, не можу сказати, якби навіть списав не один десяток сторінок. Волію відразу перейти до моменту, коли заметіль ущухла і настав ранок. Сани, здавалося, з розгону влетіли з ночі у день. Вони мча-ли далі й далі, супроводжувані рипінням полозків по твердому снігові та брязкотом посторонків. Раптом Чаклунка вигукнула:

— Що тут коїться? Стій!

Сани нарешті спинились.

Дарма Едмунд сподівався, що вони зараз будуть снідати: Чаклунка зупинилась зовсім з іншої причини. Побіч дороги під деревом за святковим столом на дерев'яних стільцях сиділо веселе товариство: пара білок із дітьми, двоє сатирів, гном і старий лис. Едмунд не міг роздивитися, що було на столі, але пахло воно так смачно, що хлопцеві здалося: це сливовий пудинг. А з гілок навколо стола звисали ялинкові прикраси. Коли сани зупинились, лис, який, вочевидь, був тут найстарший, звівся на задні лапи, тримаючи у правій лапі келих, немов збирався виголосити вітальний тост. Але коли товариство побачило, хто сидить у санях, радість умить змело з їхніх облич. Батько-білка завмер з виделкою перед носом, а один із сатирів саме запхав свою до рота та мало не проковтнув її. Білченятко запищало від страху.

— Що все це значить? — запитала Чаклунка-Королева. Ніхто не відповів.

— Говоріть, негідники! — скрикнула вона. — Або, може, мій гном розв'яже вам язики батогом? Що означає це ненажерство, це марнотратство, це розкошування? Де ви все це взяли?

— Даруйте, Ваша величносте, — спробував витлумачити лис, — ми отримали подарунок І якщо можна, я б підняв келих за здоров'я Вашої величності…

— Від кого подарунок? — крижаним голосом перебила його Чаклунка.

— Від… від отця Миколая, — затинаючись, відповів лис.

— Що? — скрикнула Чаклунка. Вона блискавкою вистрибнула зі саней і за мить уже височіла над онімілими від страху звірятами. — Його тут не було! Він не міг тут бути! Як ви смієте… але ні: скажіть, що збрехали — і я дарую вам прощення.

І тут одне білченя геть утратило голову.

— Він був! Був! Був! — галасувало воно, луплячи своєю маленькою ложечкою по столі. Едмунд побачив, що Чаклунка прикусила губу, аж кров бризнула їй на білу мов сніг щоку, і піднесла руку.

— О ні, ні, будь ласка, не треба! — заволав Едмунд, але Чаклунка вже змахнула паличкою і там, де щойно була святкова гостина, залишився кам'яний стіл, на якому стояли закам'янілі тарілки та сливовий пудинг, а довкола на кам'яних стільцях завмерли фігурки звірят Дехто навіть не встиг донести свою виделку до рота.

— А це хай відучить тебе заступатися за зрадників і шпигунів, — проказала Чаклунка, залазячи назад до саней, і відважила Едмунду сильного ляпаса. — Рушай!

І тут Едмунд уперше за весь цей час забув про свій біль і відчув співчуття до тих, хто ото залишився позаду Йому було до сліз шкода тих маленьких камінних фігурок, приречених сидіти там у мертвій тиші день за днем, рік за роком. Потім вони поростуть мохом, а їх кам'яні личка потріскають і пообсипаються…

А сани знай мчали і мчали. У якийсь момент Едмунд зауважив, що сніг під саньми геть мокрий, не такий, як минулої ночі. А ще відчув, що йому стає тепліше. Довкола з кожною хвилиною зростала вологість і піднімалися густі клубки туману. Досі сани ковзали легко і прудко, а зараз грузли у мокрій сніговій каші. Едмунд було подумав, що це олені потомилися, але побачив, що причина не в цьому. Сани шарпало, смикало, трясло, неначеб вони їхали по камінні. І хоча гном батожив бідолашних тварин, сани щораз сповільнювали хід. Довкола ширився якийсь незрозумілий гул, але гуркотіли полозки, та й гном увесь час покрикував на оленів, то Едмундові годі було щось розчути. Аж ось сани зупинились на місці. На мить запала тиша. Й Едмунд нарешті прислухався. Дивовижний, бентежний, солодкий звук. Він уже колись його чув, от згадати б тільки… І раптом він пригадав: та ж так дзюркотить струмок навесні! Все довкола булькотіло, шепотіло, плюскотіло, ба навіть, трохи далі, гримотіло. Серце застрибало у хлопця в грудях (хоча сам не зміг би цього пояснити), коли він збагнув, що мороз відступив. Скрізь із гілок скрапувала вода. Наступної миті Едмунд побачив, як із дерева зсунулася велика брила снігу і вперше, відтоді як він опинився в Нарнії, його очам відкрилася темно-зелена крона ялини. Але хлопець не встиг ані наслухатися, ані надивитися на все це, бо голос Чаклунки вмить привів його до тями:

— Чого витріщився, дурню? Вилазь і помагай!

Звісно, Едмунд мусив виконати наказ. Він зістрибнув у сніг, який уже перетворився у брудне місиво, і заходився разом із гномом витягувати сани з баюри, у якій вони ото зав'язли. Врешті сани таки піддалися. Несамовито шмагаючи оленів, гном спробував знову зрушити їх з місця, і вони таки ще просунулися вперед на кілька кроків. Та сніг зникав просто на очах, натомість скрізь з'являлися зелені острівки молоденької травички. Якщо вам не доводилося стільки часу бачити перед собою лишень сніг, як це було з Едмундом, то вам просто важко буде уявити, з якою радістю хлопець стрічав появу отих зелених клаптиків. Але тут сани знову загрузли.

— Що ж, Ваша величносте, — сказав гном, — ми не зможемо їхати саньми у відлигу.

— Тоді підемо пішки, — відповіла Чаклунка.

— Пішки ми ніколи їх не здоженемо, — пробурчав гном. — Вони вже надто далеко.

— Ти хто, мій радник чи раб? — гримнула на нього Чаклунка. — Роби що велено. Зв'яжи людському створінню руки за спиною і тримай кінець мотузки. Та не забудь батога. Обріж оленям посторонки — вони самі знайдуть