Гі де Мопассан - Твори. Том 1

що було в його голосі, і раптом обернулась до нього, щоб перепросити його.

Шалено, жадібно, ніби зголоднівши за нею, схопив він руками її стан і почав вкривати поцілунками, швидкими, пекучими, нестямними поцілунками, ніби кусаючи все її обличчя, шию, приголомшуючи її своїми пестощами. Вона розкинула руки і більше не опиралась йому, в замішанні думок, не розуміючи, що коїлося з нею, що чинив він. Враз її пройняв гострий біль, і вона почала стогнати, звиваючись в його руках, тим часом як він брутально оволодівав нею.

Що сталося потім? Вона не пам’ятала, бо була зовсім без тями; вона ніби відчувала тільки, що він покрив її губи градом дрібних вдячних поцілунків.

Потім, здається, він розмовляв з нею, а вона йому відповідала. Потім він робив нові спроби, від яких вона відбилася з жахом. І коли відштовхувала його, то відчула на його грудях те густе волосся, що торкалося вже її ноги, і з несподіванки відсунулась від нього.

Нарешті, втомившись від марних домагань, він непорушно затих на спині.

Тоді Жанна замислилась; у глибокому розпачі, розчарована в коханні, про яке вона мріяла зовсім інакше, бачачи знищеними свої любі надії, з щастям розбитим, вона казала собі: «Так ось що він називає «бути його дружиною», ось що, ось що!»

І вона довго ще лежала отак, безутішна, блукаючи поглядом по оббивці стін, по тих образах стародавньої легенди кохання, що оточували її з чотирьох сторін.

Але Жюльєн нічого більш не говорив і навіть не ворушився, і тому Жанна помалу звернула на нього свій погляд і побачила, що він спить! Він спав, з напівроззявленим ротом, із спокійним обличчям! Він спав!

Вона не могла повірити цьому, почуваючи себе обуреною і більш ображеною цим сном, ніж його грубістю, почуваючи, що до неї поставились як до першої стрічної жінки.

Як він міг спати в таку ніч? Отже, те, що сталбсь між ними, не було для нього чимсь надзвичайним? О, краще б він її побив, ще раз згвалтував, до непритомності замучив цими ненависними пестощами!

Спершись на лікоть, нахилившись до нього в закам’янілій позі, вона прислухалась до легкого свисту, що виривався з його вуст і часом переходив у хропіння.

Настав день, спочатку тьмяний, потім ясний, рожевий, блискучий. Жюльєн розплющив очі, позіхнув, потягнувся, подивився на дружину, посміхнувся й запитав:

— Ти добре спала, моя люба?

Вона помітила, що він звертався тепер до неї на «ти», і здивовано відповіла:

— Добре. А ви?

— О, щодо мене, то дуже добре, — сказав він і, обернувшись, поцілував її й почав спокійно розмовляти. Він знайомив її з своїми планами життя, побудованого на основі економії, і слово це, яке він повторив кілька разів, дивувало Жанну. Вона слухала, не розуміючи добре його слів, дивилась на нього, і безліч думок проносилося в її голові, ледве досягаючи свідомості.

Пробило вісім годин.

— Ну, треба вставати, — сказав Жюльєн, — а то ми здамося смішними, довго залишаючись у ліжку, — і встав перший.

Скінчивши вбиратися, він люб’язно, в усіх дрібницях допоміг дружині одягтися, не дозволяючи покликати Ро-залію.

Коли вони виходили, він спинив її.

— Знаєш, між собою ми можемо тепер звертатись одне до одного на «ти», але при твоїх батьках краще почекати. Воно буде цілком природно, коли ми повернемося з нашої весільної подорожі.

Жанна вийшла тільки до сніданку. І день минув, як звичайно, наче нічого нового не сталося. Тільки одною людиною стало більше в домі.

V

Через чотири дні під’їхав диліжанс, що мав відвезти їх до Марселя.

Після жаху першого вечора Жанна звикла до близькості Жюльєна, до його поцілунків, до його ніжних пестощів, хоч огида її до інтимнішого від цього не зменшувалась.

Вона вважала Жульєна вродливим, кохала його, знов ночувала себе щасливою та веселою.

Прощались недовго й без суму.

Тільки баронеса здавалася схвильованою. Коли вже збирались від’їздити, вона вклала в руку дочці великий гаманець, важкий, як свинець.

— Це на твої дрібні витрати, — сказала вона.

Жанна поклала гаманець до кишені й коні рушили.

Надвечір Жюльєн запитав її:

— Скільки поклала тобі мати в гаманець?

Вона й забула про це, і тепер висипала гроші з гаманця на коліна. Цілий струмінь золота посипався звідти — дві тисячі франків. Жанна заплескала в долоні.

— Є що розтринькувати, — і знов сховала гроші.

Після восьмиденної подорожі в страшенну спеку вони приїхали до Марселя.

А наступного дня «Король Людовік», маленький пакетбот, що йшов у Неаполь через Аяччо, повіз їх до Корсіки.

Корсіка! Макі! Бандити! Гори! Батьківщина Наполеона! Жанні здавалося, що вона покинула реальний світ, аби наяву увійти в країну мрій.

Стоячи поруч на палубі корабля, вони дивились, як бігли повз них круті береги Прованса. Нерухоме яскраво-блакитне море немов загусло, немов скам’яніло в цьому гарячому сонячному світлі, розстилаючись під безкраїм небом майже неприродної блакиті.

Вона спитала:

— Пам’ятаєш нашу прогулянку в човні дядька Ластіка?

Замість відповіді він швидко поцілував її в вухо.

Колеса пароплава били по воді, порушуючи її глибокий спокій, а позаду, скільки сягало око, простягався від корабля довгий шумливий слід, широка бліда смуга, в якій скаламучена вода пінилась, як шампанське.

Рантом спереду, не більш як за кілька сажнів, вискочила з води і, поринувши головою, знов зникла в морі величезна тварина — дельфін. Злякавшися з несподіванки, Жанна скрикнула і кинулась Жюльєнові на груди; потім почала сміятися зі свого переляку й неспокійно дивилась, чи не з’явиться тварина знову. І справді, за якусь хвилю вона вистрибнула знову, наче велика механічна цяцька, зникнувши, як і перше. Потім вони з’явилися вдвох, потім втрьох, далі їх було шестеро, ніби пустуючи круг важкого судна, ніби ескортуючи свого потворного побратима, цю дерев’яну рибу з залізними плавцями. Вони пропливали з лівого боку пароплава, знову з’являлися з правого і, то вкупі, то одна по одній, наче в якійсь грі, у веселих перегонах, високо підстрибували в повітрі, описуючи криву лінію, і знов поринали одна за одною.

І щоразу, як випливали ці величезні та гнучкі плавці, Жанна плескала в долоні, вся тремтячи від захвату. І, як вони, її серце стрибало в якійсь шаленій дитячій радості.

Раптом дельфіни зникли. їх побачили ще раз далеко серед моря, а потім уже не було більше видно, і Жанна кілька хвилин відчувала смуток від того, що їх не стало.

Настав вечір, тихий, променистий вечір, сповнений ясності і щасливого спокою. Ані найменшого руху в повітрі й на воді. І цей безмежний спокій моря та неба передавався і заспокоєній душі, де теж