Михайло Петрович Старицький - Не судилось (Панське болото)

А в перепiлки та головка болить;

Тут була, тут, перепiлочка,

Тут була, тут, сизопiрочкаї!

Я тебе дуже, Катрусю, люблю… така ти в мене хороша… дай поцiлую… от шкода тiльки, що горiлки не п'єш!

К а т р я. Недоставало!

С т е п а н и д а. Дай поцiлую… а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела… похваляється покрити…

К а т р я. Що ви кажете?

С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоїх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!!

К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?

С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо… i мати казала, що весiлля швидко… Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьовує).

Унадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель:

Таки, таки дибле,

Конопельки щипле!

А я ж тому журавлю, журавлю…

Ходiм-бо, Катрусю, до шинку!

К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять… наступає вже…

С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хитається; трохи не впала).

Очеретом качки гнала,

Спiткнулася та й упала…

(Iде, спiваючи).

В И Х I Д V

Катря сама.

К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима… От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко… все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки… Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде… а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).

В И Х I Д VI

Катря i Дмитро.

Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чує). Катре!

К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.

Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi?

К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Д м и т р о. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова?

К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi… замiж я не пiду.

Д м и т р о. Що з тобою? Скажи менi щиро!

К а т р я. Не знаю… Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить!

Д м и т р о. Чужого вiку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, — от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною i словом одним на самотi перекинутись… Запропастила ти мою голову!

К а т р я. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода… Тiльки я не знаю, що зi мною сталось?

Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу — легше буде!

К а т р я. Не муч мене!

Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв!

К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Д м и т р о. Вiн, вiн — i не кажи! Не обманюй мене!!

К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати… Що ж? Я люблю Михайла… тiльки не вiн… сама винна…

Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибi хоч за правду… i хотiлось її, i надiя якась ще тлiла… а тепер уже край!

К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила… так судилося!

Д м и т р о. Не твоя, нещасна, — так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!

К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!

Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухiв! Мало їм, розбещеним, тiєї втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя!

К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?

Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та… язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись…

К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!

Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти… перемогла себе… може б, вернулося…

К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя…

Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж — радощiв не зазнали, з лихом — приятелi… горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо… Хоч би ти зненавидiв мене — легше було б!

Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

К а т р я. Коли