Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

подеколи призводять до мішаних шлюбів і які дещо гальмують розподіл людського роду на два окремих види, з часом траплятимуться рідше й рідше. Отже, кінець кінцем на землі лишаться самі заможні, що житимуть у розкошах, прагнучи лише краси та комфорту, а під землею — незаможні, що не матимуть нічого, робітники, примушувані повсякчас призвичаюватись до підземних умов свого існування. Живучи там, їм, безсумнівно, доведеться платити, і платити чимало, за провітрювання своїх печер. Непристосовані до нового життя або ті, що мають бунтівливу вдачу, мусять померти. Але нарешті все врівноважиться, і підземні мешканці настільки звикнуть до нових умов існування, що будуть, по-своєму, не менше щасливі, ніж їхні володарі на поверхні землі. Цим, на мою думку, пояснювалася витончена врода одних і блідість других.

Великий тріумф Людства, про який я мріяв, набув тепер у моїй уяві зовсім інших форм. Це не був, як я гадав, тріумф морального вдосконалення й загальної співпраці. Натомість утворилася справжня аристократія, озброєна всіма здобутками науки, аристократія, що доводила до логічного кінця нашу сучасну індустріальну систему. Ця перемога була не, над самою природою, а й над нашим ближнім, над людиною. Така була моя теорія. Я не мав напохваті утопічних романів, що ними міг би керуватися. Може, пояснення мої цілком помилкові, але я таки думаю, що вони найправдоподібніші. Припустивши це, я мусив визнати, що цивілізація, досягши зеніту, йшла тепер до свого заходу. Надмірна забезпеченість володарів світу призвела їх до змиршавіння й зледачіння, до виродження. У цьому я пересвідчився на власні очі. Яку еволюцію пройшли Підземні Мешканці, я не знав, але скільки бачив морлоків (так, до речі, їх називали), то мав підстави гадати, що в них тип людини зазнав ще більших змін, ніж в елоях — вродливій расі, з якою я вже познайомився.

Тут переді мною знову постало питання: навіщо взяли морлоки мою Машину Часу. Бо я був певний, що то вони її забрали. Невже елої — вища раса — не можуть примусити їх повернути мені Машину? І чого вони так бояться мороку? Я почав розпитувати про підземний світ Віну, та нічого не добився. Спершу вона вдавала, що не розуміє моїх запитань, а потім відмовилась відповідати на них. Вона тремтіла так, ніби її жахала навіть сама тема розмови, а коли я став напосідати, вибухнула плачем. Окрім моїх власних, це були єдині сльози, які я бачив у Золотій Добі. Помітивши їх, я зараз же перестав згадувати про морлоків і намагався поводити себе так, щоб з обличчя Віни зникли ці сліди людських почуттів. Минуло небагато часу, і вона вже, сміялася та плескала в долоні, коли я врочисто запалив перед нею сірника:

IX. Морлоки

Вам може здатися дивним, що тільки через два дні на-важився я почати знову свої пошуки в тому напрямі, де, очевидно, лежав ключ до розгадки. Ці тьмяно-бліді тіла викликали в мене непереможний страх. Колір їхньої шкіри був такий, як у черв’яків або в якихось інших істот, що зберігаються заспиртовані по наших музеях. До того ж вони були бридко холодні на дотик. Можливо, моє почуття страху частково пояснювалось симпатією до елоїв, чия відраза до морлоків поступово передавалася й мені.

Наступної ночі я спав погано — може, занедужав. Мене мучили сумніви і раз чи два охоплював безпричинний, божевільний жах. Пригадую, що я безгучно прокрався до великої зали, де в світлі місяця спали маленькі люди,— тієї ночі Віна спала серед них,— і трохи заспокоївся в їхньому товаристві. Мені спало на думку, що за кілька днів скінчиться остання чверть місяця, ночі стануть темні, і ці бридкі підземні створіння, ці білуваті лемури, ці нові черв’яки, які змінили колишніх, з’являтимуться серед нас частіше. Наступні два дні я відчував неспокій, як людина, що все відволікає невідкладну справу. У мене не було сумніву, що поверну свою Машину тільки тоді, коли сміливо розкрию таємниці Підземного Світу, але мені бракувало відваги піти назустріч тим таємницям. Якби я мав товариша, то все було б значно легше. Але я був жахливо самотній, і думка лізти в морок колодязя лякала мене. Не знаю, чи здатні ви зрозуміти мої почуття, але мені повсякчас здавалося, ніби за спиною мені загрожує якась небезпека.

Мабуть, оцей неспокій, оця непевність і примушували мене з кожним разом усе далі й Далі вибиратися в розвідку. Якось пішовши в південно-західному напрямі до гористої місцевості, що зветься тепер Ком-Вуд, я угледів оддалік, там, де лежить сучасне місто Бенстер, велику зелену будівлю, не подібну своєю формою до тих, що я бачив доти. І вона була більша розмірами за будь-яку іншу. Фасад був оздоблений на східний лад: пофарбований у блискучі блідо-зелені та зелено-блакитні кольори китайської порцеляни. Така різниця в зовнішньому вигляді, очевидно, була зумовлена якимось особливим призначенням будівлі, і я вирішив докладно оглянути її. Та наставав вечір, я був уже втомлений довгими мандрами

і відклав огляд на завтра. Я повернув назад, до пестощів маленької привітної Віни.

Вранці, проте, я зрозумів, що моя зацікавленість Палацом із Зеленої Порцеляни значною мірою була самообманом: просто вона давала мені змогу відкласти ще на день екскурсію, якої Я так боявся. Тоді я вирішив, що зволікати більше не можна і того ж таки дня пробрався до колодязя біля руїн з граніту та алюмінію.

Маленька Віна подалася зі мною. Дорогою до колодязя вона весело танцювала, але коли ми підійшли до нього і я перегнувся через цямрину й зазирнув униз, страшенно захвилювалася.

— До побачення, Віночко! — я поцілував її, нахилився до отвору й цочав обмацувати виступи на стінах. Відверто кажучи, я поспішав, бо боявся, що рішучість зрадить' мене. Спершу Віна лише дивувалася, а тоді з жалібним криком кинулася до мене й заходилась тягти назад своїми маленькими рученятами. Думаю, що її втручання тільки змусило мене довести справу до кінця. Я відштовхнув її, може, навіть трохи брутально, і за секунду був уже в колодязі. Перекривлене жахом обличчя Віни схилилося над отвором. Щоб заспокоїти її, я всміхнувся, але зараз же глянув униз — доводилось уважно придивлятися до непевних виступів, за які я чіплявся.

Колодязь, куди я поліз, був ярдів двісті завглибшки. Спускатися треба було по металевих виступах у стінах колодязя, пристосованих для істот, набагато менших і легших за мене. Через це я скоро втомився... але не тільки втомився. Один із металевих виступів загнувся під моєю вагою, і я мало не полетів у чорну безодню. Якийсь момент