Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.

— Гей, солдате, — гукнув хтось за спиною.

Гребер обернувся.

— Це ваш ранець? — запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.

— Де?

— Та он. Хтось його схопив.

Гребер байдуже відвернувся.

— Він його поцупив, — гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою, — Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.

Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив-ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо і тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.

З’явився патруль. Два есесівці.

•— Що тут сталося?

— Нічого, — відповів Гребер, одягаючи ранець,

Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто і

важко.

— Що ви тут робите? — запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер, — Документи!

— Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…

— Солдатську книжку! — звелів обершарфюрер суворіше..

Гребер розгублено дивився на патрулів. Не було рації сперечатися з приводу того, чи мають право есесівці перевіряти документи в солдатів. їх було двоє, і обоє озброєні. Він поліз у кишеню, шукаючи відпускну. Старший дістав кишеньковий ліхтарик і почав читати. Якусь хвилю аркуш паперу був так яскраво освітлений, що

здавалося, ніби світиться зсередини. Гребер відчував, як у нього тремтить кожен м’яз. Нарешті ліхтарик погас, і обершарфюрер повернув папір назад.

— Ви живете на Гакенштрасе, вісімнадцять?

— Так, — згораючи від нетерпіння, відповів Гребер. — Он там. Ми якраз розгрібаємо руїни. Я шукаю своїх батьків.

— Де?

— Он там. Де розкопуємо. Ви що, не бачите?

— Це не вісімнадцятий номер, — пояснив обершарфюрер.

— Що?

— Це не вісімнадцятий. Це двадцять другий. Вісімнадцятий ось тут.

Він показав на руїни, з яких стирчали металеві балки.

— Ви це напевне знаєте? — затинаючись спитав Гребер.

— Звичайно. Тепер тут важко розібратися. Але вісімнадцятий тут, це я знаю напевне.

Гребер подивився на руїни. Вони не курилися.

— Цю частину вулиці розбомбило не вчора, — сказав обершарфюрер. — По-моєму, це трапилося минулого тижня.

— А ви не знаєте… — Гребер затнувся, потім повів далі: — Ви не знаєте, чи врятували людей?

— Цього я не знаю. Але завжди кого-небудь рятують. А може, ваших батьків зовсім не було вдома. Коли починається тривога, більшість людей ідуть у велике бомбосховище.

— Де я можу що-небудь узнати? У кого запитати, де вони тепер?

— Вночі нічого не взнаєте. Ратуша розбита, там усе догори дном. Запитаєте завтра вранці в окружному управлінні. Що тут у вас з оцим чоловіком?

— Нічого. Скажіть, а ви вірите, що під руїнами ще можуть бути люди?

— Люди є скрізь. Мертві. Але щоб усіх їх повідкопувати, треба мати в сотні разів більше робітників, аніж ми маємо. Ці триклятущі свині бомблять усе місто, без розбору. — Обершарфюрер зібрався йти.

— Тут заборонена зона? — спитав Гребер.

— Чому раптом?

— Так твердить черговий протиповітряної оборони.

— Черговий з’їхав з глузду. Його вже звільнено. Ли-і майтеся тут, скільки вам забажається. Переспати ви, мабуть, зможете в приміщенні Червоного Хреста. Там, де був вокзал. Якщо пощастить, звичайно.

Гребер пошукав вхід. В одному місці уламки і сміття було прибрано, але отвору, який вів би в підвал, він не знаходив. Він переліз через руїни. Серед них стирчав шматок сходового маршу з поручнями. Але сходи вели в страшну порожнечу. Далі здіймалася гора уламків. У ніші акуратно стояло плюшеве крісло, так наче хтось обережно поставив його туди. Задня стіна будинку впала прямо в сад, і тепер її уламки лежали поверх інших. Зненацька там щось промайнуло і зникло. Греберу здалося, що це той самий дідок, але потім він побачив кота. Ні про що не думаючи, підняв камінець і кинув на тварину. Раптом йому прийшла в голову безглузда думка: а що, коли кіт обгризає трупи? Гребер поквапно переліз на другий бік руїн. Нарешті він упізнав будинок; залишився непошкодженим клаптик саду, в якому стояла дерев’яна альтанка з лавочкою, а позаду — зламана липа. Обережно обмацав пальцями стовбур і нащупав літери, які сам вирізав багато років тому. Оглянувся навколо. Місяць піднявся вище і освітив руїни. Вони скидалися па кратер, чужий і грізний, який може тільки приснитися, але якого не може бути насправді. Гребер забув, що за останні роки він майже не бачив нічого іншого.

Чорні ходи були, мабуть, безнадійно засипані. Гребер прислухався. Постукав по металевій балці, завмер і знову прислухався. Зненацька йому здалося, що він почув схлипування. «Це, мабуть, вітер, ніщо інше як вітер», — подумав він. Схлипування повторилося. Він кинувся до сходів. Кіт вискочив у нього з-під ніг. Гребер прислухався ще раз. Його лихоманило. І раптом він відчув непохитну впевненість, що його батьки лежать саме тут, під цими руїнами, в непроглядній темряві, що вони ще живі, закривавленими руками у відчаї розгрібають уламки і кличуть його…

Він заходився розкидати каміння та сміття в усі боки, але скоро опам’ятався І подався назад. Упав, обдер коліна, сповз по купі уламків на вулицю й побіг до будинку, де пропрацював цілу ніч.

— Це не вісімнадцятий! Вісімнадцятий там'.Ходім-те! Допоможіть мені розкопати!

*— Що? — перепитав старший, випростуючись.

— Це не вісімнадцятий! Мої батьки там…

— Де?

— Там! Швидше!

Чоловік подивився в той бік, куди показував Гребер.

— Це сталося вже давно, — мовив він м’яко і обережно. — Надто пізно, солдате. Ми мусимо розбирати далі ці руїни.

Гребер скинув з плечей ранець.

— Там же мої батьки! Ось! У мене е речі, харчі. Трохи грошей…

Старший подивився на нього червоними запаленими очима.

— А ті, що лежать тут, нехай пропадають?

— Ні, але…

— Отож-то! Тут ще є живі.

— Можливо, ви зможете пізніше…

— Пізніше! Ви що, не бачите, що люди від утоми па-дають'з ніг?

— Я ж тут працював цілу ніч. Могли б і ви мені…

— Чоловіче, — раптом сердито сказав старший, — майте розум! Адже ритися там — безглуздя! Невже ви не розумієте? Ви ж навіть не знаєте, чи є там живі. Мабуть, немає, інакше ми б щось почули.

Він узяв свою кирку. Гребер стояв непорушно і дивився на спини людей, що працювали. Бачив ноші, які стояли поруч. Бачив двох санітарів, котрі