Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

мама розуміється в цих справах? Чому ви, пане меценасе, думаєте, що це міжнародне явище? Совєтська Росія — далеко ще не весь світ!

— Я перепрошую тебе, Зонцю, але я юрист і знаю, що говорю. У всякому разі, несу повну відповідальність за свої слова. Коли ми читаємо, що на Радянській Україні вчорашній пастух став міністром…

— Там нема міністрів, пане меценасе, там комісари.

— А це не міняє суті. Коли там пастух виавансував на міністра, чи то пак комісара, то ми, прошу панства, ставимося до цього байдуже, так, байдуже, лише тому, що не віримо, що воно дійсно так, що це правда. Зонцю, стримайся, прошу, не перебивай мені. Тут не збори молодих. Не обурюємося, бо вважаємо, що то нереальне, бо то остаточно нас не обходить, бо воно територіально далеко від нас. Так. Але коли наш знайомий, скажемо відкрито, загальношанований міщанин…

Безбородько хрюкнув у кулак.

— Чому той пан Завадка має бути такий загальношанований? Я, наприклад, щось не пригадую собі такого прізвища.

— І тут бреше, — шепнула досить голосно Зоня Нелі.

Доктор Гук розгублено дивився на Безбородька:

— Я перепрошую, пане докторе, але тут якесь непорозуміння. Ви зовсім певно знаєте старого Завадку… Але на чому я став? Ага, відповідальний редактор. Чого ми дивуємося? Прошу панства, пані добродійка посвідчать, що тому три місяці я говорив те саме, тільки в іншому приміщенні…

— Ой пане меценасе, — з сміхом заткала собі вуха Неля, — прошу не називати наш дім приміщенням, бо мені страшно стає…

— Нелюсю, і ти перебиваєш мені? На чому я став? Ні, тут неможливо вести розмову парламентарним способом. Ага. Отож я говорю, що еволюція нашого суспільного життя набирає такого темпу, що я не певний, чи ми не увійшли вже у фазу безкровної культурної революції.

— Він уже з розуму сходить, — шепнув Безбородько Катерині.

Та притакнула йому з переконанням: так, дійсно, так!

— Пані добродійка чують, перепрошую, що я кажу?

— М-м-м-м, так, — непевно відповіла Олена, побоюючись, щоб Зоня знову не офукнула її.

— Я колись розповідав у домі панства Річинських цікавий інцидент з моєї адвокатської практики, але Зоня закричала на мене, і я не скінчив своєї думки. Якщо панство позволять, то я тепер міг би. Тим більше, що справа отримала свій фінал. Я згадував тоді про свою клієнтку Йосафату, фальзе Марію[42], Мартинчук.

— А, це та комуністка, що ви її боронили? — відразу пригадала собі Зоня. — Я перепрошую, але на вашому місці я не згадувала б цього випадку.

Доктор Гук раптом повернувся вертко на кріслі, почервонівши небезпечно для, свого віку.

— Я випрошую собі подібні уваги! Коли вже не шануєш віку, то пошануй бодай моє становище…

Зоня не знайшла нічого більш відповідного, як розсміятися.

— Пане меценасе, я вас не лише шаную, я вас люблю! Ви не вірите? Чому вам здається, що вас любить тільки мама?

Гук звернувся за допомогою до Олени:

— Пані добродійко, мені не подобається такий тон у молодої панночки. Я можу сказати тільки те, що слава богу, що я не оженився…

— Я, при всій своїй любові, ніколи не пішла б за вас, пане меценасе, навіть коли б ви були на тридцять років молодші.

— А я не зовсім впевнений у цьому, Зонцю. Нам у судовій практиці доводиться зустрічатися з такими курйозами. Та залишимо це питання. Хочу повернутися ще до Йосафати-Марії. Її справа була паскудна… інкриміноване дитиновбивство… потім замах на життя своєї суперниці… слідчий по дурості своїй пришив їй зраду стану…[43] Одне слово, я вважав, що для неї найкраще було б рятуватися з тієї ситуації психічним забуренням. Щоб мене краще зрозуміла та сільська дівчина, я порадив їй вдавати не те що дурну, а трохи так… придуркувату… І що панство гадають? Вона спалахнула вся з обурення, почервоніла, як півонія, стягла брови, аж моторошно стало, і заявила, що вже… досить таких, як вона, робили пани дурними. Я запитую вас, прошу панства, що це таке? Еволюція чи революція у свідомості нашого селянина? На мене це справило сильне враження. Це була хвилина, — голос йому зламався, що стало приводом до того, щоб усі присутні переглянулись поміж собою, — одне слово, я не вважаю себе сентиментальним. Тим паче не люблю вживати помпезних фраз, коли йдеться про мою скромну особу, але сприйняв я це як моральну нагороду за свою невеличку, але щиру громадську діяльність. Мій народ піднімає голову і не хоче, щоб його дурним вважали, — тільки вдуматися у глибокий сенс цих слів…

— Якась одна скомунізована дівка — то у вас уже цілий народ, пане меценасе? — спитав отець Ілакович, якому діяла на нерви вся ця балаканина. Крім того, дискусія асоціювалась у нього якимсь робом з невдалою розмовою з Петриком.

— Браво, Сидорку, браво! — заплескала в долоні тітка Клавда, насилу придержуючи порцеляновими зубами цигарку в роті. — Хлоп не хоче бути вже дурний, а наш пан меценас радий цьому. Для вас, пане меценасе, це нагорода, а для таких, як наш Сидорко, це катастрофа. От комедія! З дурним хлопом, паль го щесць[44], ми могли б ще якось ладити, але з розумним пропадемо, як миші у ріщі. Та я, тра-ля-ля, не журюся. Слава богу, з хлопами діла не маю, а в місті революція так скоро не настане. Поліція і гарнізон не допустять до цього… до — як його? — до револьти… Чекайте, мої дорогі, замість стільки галасу із-за паршивої газети, то чи не краще — ге, Фільку, що, Зоню? — закласти своє видавництво?

Отець Ілакович вдав ображеного:

— То кузина хотіла б мати Зоню у своїм видавництві? А чому не мого Славка?

— Твій Славко, не гнівайся, Сидорку, вміє витрачати гроші, а не їх робити.

— І то теж треба вміти, — відповів серйозно Ілакович.

— Я маю ідею, прошу панства, — зраділа тітка Клавда, — прошу панства, я маю ідею, — вона підняла руки

і крутила ними, начеб лялькою обертала, — хай дідька шляк трафить, я маю ідею! Видавнича спілка «Клавда Річинська ет компані».

— Держись, Зоню! Хто знає — може, ще на заступника директора вискочиш.

— Тіточко, а хто буде купувати книжки? То класики лежать припалі порохом. Не треба, тіточко. Що-небудь інше, тільки не книги. — Неля так переконливо вмовляла Клавду, наче справді залежало їй на тому, щоб тітка не пальнула дурниці і не заснувала ще одного видавництва у Нашому.

— Га, класики! А кому вони тепер цікаві? Я сама їх не купую… Терпіти не можу скучний, розлізлий стиль ваших класиків. Такий стиль при теперішніх темпах життя?