Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

і щасливі, ми вийшли перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

— Оля. — відрекомендувалася вона. — Я з Броварів, хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєшалась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти відказався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросіла на шо-то друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не поздоровкався, а зразу сказав:

— Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. — На площадці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два «опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльози радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбованого «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багажник не треба було підпирати лопатою, машина рушила, ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до моменту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися, німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я назначив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бардом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця, де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення, скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четвертій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажучи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з синіми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на другому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.

В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину меблів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланерувавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето — успєх, вирішив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляками, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська — це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потрісканою на сонці фарбою, телевізор АйТіТі — військові технології, пригадав собі я американський фільм, де однойменна контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Новоєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чотири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відеокасет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Кольою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох одному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потрібні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги — одну нормальну, а другу, як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в машину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тиснути нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні — Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий серед своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швиденько прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони любили, коли наші покидали їхню територію. А поляки натомість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

— Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він просто вжився у роль собрата з другого боку кордону.

— Чи вшистко в пожондку[31]? — запитав я його.

— Вшистко, курва, НЄ в пожондку[32].

Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і цитував їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх — де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гадпшек і не хотів взамін нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голодний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзвонив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив