Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

class="p1">Мені ніби праску приклали до долоні. На мить. На крихітну часточку секунди. Рука підскочила сама собою, ніби її підкинуло повітряним потоком.

І Гарольд підхопився. І схопив посох, який я мало не впустила. Синьолиці були близько, я побачила, як зблиснуло в кришталевому світлі лезо ножа…

Мій учитель гепнув посохом об підлогу. Так Дід Мороз на шкільних ранках «включає» ялинку. Але жодному Дідові Морозу не добитися такого ефекту: з набалдашника посоха вирвався промінь і вдарив у кришталеву стелю. І пішли тріщини, тріщини, зникла прозорість, полетіли осколки, хтось залементував: «Рятуйся!»

Я чудово пам’ятаю кришталевий виноградний кетяг на кам’яній підлозі. Усі «виноградинки» розколото. У тріщинах дробиться згасаюче світло.

Розділ дев’ятий

Перший бій

Через недосвідченість я «перелила» Гарольдові майже всю свою силу. Не тому, що така щедра, а тому, що не вміла ще відміряти. Що там було в «Кришталі», як мене Гарольд витягнув з-під руїн — не пам’ятаю.

А отямилася я тому, що хтось бризкав на мене водою. Розплющую очі — а це мій учитель, весь порізаний і подряпаний, хлюпає мені в обличчя зі складених човником долонь. Виявилося, що сидимо ми на краю звичайного фонтану із звичною тутешньою статуєю (кам’яна жінка напуває кам’яного бродягу), а навколо — ні душі. Чи тому, що вечір, чи тому, що поховалися.

Насамперед я помацала ніс — чи не відрізало падаючою кришталевою бурулькою? Ні, ніс поки що цілий. І вуха на місці. Отже, нічого страшного. Тільки от сили нема, як після хвороби. Навіть гірше.

— Оберон мене вб’є, — сказав Гарольд пошепки.

— За що?

— Та є за що… Ну, ходімо.

Легко сказати. Я на ноги звестися не можу — ніби вперше на катку. Тільки встану — і падаю назад.

— Залізай на спину.

Ну, на спині кататися — інша справа. Я всілася на мого вчителя верхи, вхопилася за плечі, і він пішов — потихеньку, спираючись на посох. Видно, всієї моєї сили було не досить, щоб його, такого дорослого, остаточно сповнити енергією.

— Гарольде… Це була отрута?

— Ні… Пилок скнира. Відбирає сили.

— А що таке скнир?

— Я потім розповім…

Гарольд зупинився, підняв посох і поводив ним, як антеною, справа наліво, зліва направо. Озирнувся, «послухав» посохом, що там позаду.

— І як?

— Позаду небезпечно. Хтось іде слідом. Попереду чисто, справа й зліва — чисто…

— Гарольде, — я завовтузилася в нього на спині, влаштовуючись зручніше. — Ти не можеш іти швидше?

— Можу. Зараз.

Він справді пришвидшив крок. І мовчав, тільки носом сопів усе голосніше й голосніше. А потім почав ротом дихати. Нам фізкультурник завжди казав: ротом дихайте тільки в крайньому разі…

— Гарольде? А хто це такі і що їм від нас треба?

Він промукав щось на ходу, мовляв, не до розмов зараз. Помовч.

Швидко темніло. Ми рухалися зараз від моря до гір. Просто перед нами світилося у вишині двоє вогненних очей. Це горіли багаття-маяки в порожніх очицях стародавнього дракона.

— Гарольде…

Я хотіла сказати, що мені страшно, проте в останню мить стрималася.

— Слухай, може, когось покликати? Оберона?

— Самі впораємося.

На черговому перехресті він зупинився й знову запеленгував посохом небезпеку.

— Ну що?

— Позаду. І справа небезпека. Попереду нема.

— А зліва?

— Хіба це важливо?

— Може, я сама піду? — запропонувала я невпевнено.

Він тут же з полегшенням опустив мене на бруківку. Я зашкандибала, спотикаючись і чіпляючись за його лікоть, та він і сам, здається, ледве тримався на ногах.

Місто ніби вимерло. Зрідка де-не-де світилися вогники у вікнах. У темряві шуміли фонтани. Горбаті містки виявилися страшенно незручними — занадто крутими, слизькими, а деякі ще й без поручнів.

Коли я відчула, що ось-ось впаду, Гарольд зупинився і ще раз поводив посохом.

— Ну?

Він мовчав. Я й сама відчувала, що ніч навколо нас стискається у вороже кільце.

— Мене треба вбити, — сказав Гарольд заупокійним голосом. — За те, що я такий бовдур.

— Нас оточили, так?

Гарольд ударив об бруківку посохом. Як тоді, в «Кришталі», з набалдашника вирвався промінь і високо в темному небі вибухнув синіми іскрами. Це скидалося на феєрверк, тільки беззвучний і нескінченний: іскри кружляли, як зграйка голубів, змінювали колір із синьо-фіолетового через жовто-зелений до темно-червоного і знову на синьо-фіолетовий. Я роззявила рота — скільки бачила салютів, а такого — ніколи!

По всьому місту ніби пробіг вітерець. Загупали віконниці. Засвітилися свічки. Здається, Гарольд зробив щось по-справжньому значне, однак при цьому витратив останні сили. Засопів, наліг на посох, як древній стариган: здавалося, висмикни в нього опору — впаде.

— Ліно…

— Що?

— Пробач мені. Ти хороший товариш…

Він говорив, ніби прощався навіки. Чесно кажучи, у цю мить я жахливо злякалася.

— Гей-гей! Ми біжимо чи ні?

— Нам нікуди втікати…

Я озирнулася. Іскри в небі згасали одна за одною. Ситуація була тупиковою — вулиця впиралася в кам’яну стіну. Зліва — кривенький провулок із далеким вогником вглибині. Вулиця тягнулася вперед, у напівтемряві там вгадувався місток, а що за містком — невідомо. А позаду наближалися кроки, мерехтіли вогні — ніби люди несли в руках свічки чи, приміром, ліхтарі.

— Сюди…

Волочачи за собою ледве живого Гарольда (звідки тільки сили взялися?), я метнулася в провулок. Поворот, ще один поворот — і знову безвихідь. Цього разу дорогу перегородила стіна, складена з сірих гладких валунів. По стиках, замазаних глиною, стікали цівки води — тут пробивався струмок.

— Приїхали…

Я озирнулася. За поворотом не було видно вогнів, однак я точно знала, що вони там. Наші переслідувачі, ким би вони не були, вже завернули в провулок, і тікати тепер справді нікуди.

— Дай мені посох.

— Що?

— Учи мене, як битися посохом! Мусить же бути якесь заклинання. Блискавкою їх вдарити, хоча б засліпити. Давай учи!

— Це вища бойова магія!

— А я маг дороги! І я… я хочу повернутися додому!

Гарольд сидів на землі. У темряві я не бачила його обличчя. Він сопів.

Уже близько гупали черевики й лунали приглушені голоси.

— Значить, так, — сказав Гарольд спокійно й трішки дратівливо, як він зазвичай зі мною говорив. — Урок перший. Вражаємо ворога бойовим закляттям. Візьми посох двома руками, набалдашник — уперед, на ворога. У животі, на місці сонячного сплетіння, відчуй гарячий клубок — це твоє бажання вижити й повернутися додому. Зусиллям волі стисни клубок якомога тугіше, підніми вгору, в груди, через серце й ліву руку передай у посох, він підсилить твою волю… І викидай уперед, в обличчя ворогу!

У цю мить з-за рогу з’явилися вогні. Це були факели — клапті вогню на паличках. У їхньому світлі я побачила сині пики, сильно порізані, пошматовані кришталем. Блищали зуби. Зблискували леза. Один «вампір» тримав перед собою якусь штуку, здається, арбалет…

Я