Юрій Володимирович Сорока - Хотин

До ворожих позицій із тилу підходили передові бюлюки[16] яничарів.

У напівтемряві печери панувала тиша. Чути було, як десь у глибині скапує вода та шкребуть кажани. Двоє козаків лежали за камінням поблизу виходу, спрямувавши вниз мушкети. Решта стомлено сиділа під стінами, опираючись на холодне вогке каміння. Хоча було досить прохолодно, вогнище не розкладали — невеличкий отвір у скелі миттєво наповнювався їдким димом. Було помітно, що козаки сильно змарніли. На тілі багатьох біліли полотном перев'язки і чорніли запеклою кров'ю численні рани й порізи. Дехто спав, підклавши під голову кулак. Укрите сіткою тріщин склепіння здригалося від могутнього хропіння. Ішов третій день облоги.

До Андрія, який чатував отвір, ззаду підповзли. Повернувши голову, побачив Малюту. Той був одягнений лише у сорочку й шаровари. Із перев'язаного лоба крізь пов'язку проступала кров. Стікаючи по брудній скроні, вона скапувала на вишитий комір сорочки. Малюта цього не помічав.

— Чого роздягнувся, не зимно? — запитав Андрій.

— Де там в біса не зимно! Той карниз, де всі ядра розбивалися, пам'ятаєш?

— Ну.

— Жупанами закрили. Тепер не так сіктиме.

— А-а. На ще мого.

— Сам занесеш. Що там?

— Та ніби затихло. Кидають гаки, щоб зачепити убитих. Вони вже по тілах лізти не можуть.

— Давай підміню, відпочинеш.

— Нічого, я не втомився. А ти, либонь, ще не настрілявся?

— А що, може б кого поцілив…

— Ховайся! — швидко прошепотів Андрій.

Малюта різко пригнув голову.

— А що воно? — запитав.

— Ще гармату тягнуть! У тебе навіть сліпий влучить! — Андрій тихо засміявся, прикривши долонею рота.

Малюта образився.

— Йди ти до диявола! От бісове сім'я, за собою ліпше б дивився.

— Ну-ну! Не ображайся. А повзи-но сюди, я тобі султана бусурманського покажу.

— Ти що! Брешеш, шибенику. — Малюта миттю підповз до Андрія. — Де?

— А он, бачиш, у долині шатро величезне… Ген-ген! — Андрій вказав донизу пальцем.

Там, у долині, посеред величезного турецького табору височів високий білий намет. На його особливий статус указував стрій вартових яничар, що, притримуючи коней, гарцювали навкруги. Перед відкритими полами намету стояло кілька чоловік у багатющих, що видно було навіть на відстані, вбраннях.

— То який із них султан?

— А я знаю?! Вибирай, який подобається.

— Що його, поганця, вибирати. Ось якби з мушкета можна було дістати…

— Якби, — мрійливо згодився Андрій.

— Слухай, Кульбабо, а що там наші? — раптом стрепенувся Малюта.

— Прорвалися наші, — обличчя Андрія освітила посмішка, — вночі відійшли. Ох, і побили вони яничарів! Онде ще мерців тягають.

На протилежному боці, біля спорожнілого Микитиного табору, було досить людно. Два десятки турецьких вояків, тримаючи у руках дерев'яні ноші, переносили тіла убитих, складаючи їх у ряди. Десятки таких рядів займали досить велику площу. Турки ховали своїх убитих за мусульманським звичаєм. До вух козаків вітер доносив ледве чутні, занудні молитви.

— Тьху! Погань яка. І моляться, мов барани мекають, — бридливо сплюнув Малюта.

— Дурню, радій від мекання цього, вони ж, поганці, мертвих оплакують. А заодно і по Микиті з братчиками сльози ллють, що облизня спіймали.

Знизу почувся невиразний шурхіт. Осипалося під чиїмись ногами каміння.

— До зброї, братики! Знову лізуть, — голосно закричав Андрій.

Знизу турки підтягували великі, сяючі бронзою стволи гармат. Серед них Андрій розпізнав дві патрієри — мортири, з яких стріляли розривними гранатами. Судячи з кількості й калібру артилерії, турки вирішили покінчити з козаками раз і назавжди. Кошлаті верблюди з натугою тягли мішки з ядрами.

Андрій уже в котрий раз пожалкував, що у них не залишилося бодай однієї гаківниці. З неї можна було б спробувати розстріляти верблюдів. Це затримало б розв'язку. Утім, більшість козаків уже не мали надії на порятунок. Молились, а потім, зціпивши зуби, ставали до зброї. Похмурі погляди не віщували ворогам нічого доброго.

Через годину почався гарматний обстріл. Чавунні ядра зі страшним ревом вдарялись у скелю поряд із печерою, вибиваючи з неї хмари гострих уламків. Від деяких ходором ходила під ногами земля. Подекуди відколювалися цілі пласти породи, із шурхотом і тріском сповзали вниз. Поступово гармати пристрілялись, і ядра посипалися в печеру. Рвали загату з жупанів, гучко вдарялися в камінь склепіння. З'явилися поранені. Ядра, розбиті на друзки, навіть сам камінь, вибитий зі стін, — усе це шукало беззахисні цілі, сіючи смерть на своєму шляху. Козаки тиснулись у щілини кам'янистої породи, намагалися врости у найменший отвір, що ставав рятівним серед панівного бенкету смерті. Тепер у печері було годі щось побачити чи почути. Грім, спалахи від гранат — усе поєдналося в гучну какофонію. Здавалось, у цьому пеклі годі вижити й мізерній мурасі. Дивувало навіть те, що до цього часу не обвалилася, ховаючи під собою жменьку сміливців, стеля.

Однак козаки трималися. Рятував внутрішній рельєф печери. Її темні вологі стіни мали в собі безліч ніш та тріщин. Дощова вода за сотні й сотні років, перефільтрована через тонкий пласт наносних порід, линула далі, углиб. Долала товщу гори і знаходила вихід, промиваючи ніші в найтвердішому граніті своїми податливими струменями.

Поволі обстріл почав припинятися. Здолавши свій ревучий пік, він спадав, мов штормова хвиля і, нарешті вибухнувши вогнем трьох останніх гранат, припинився. У тиші, яка здавалася чимось неправдоподібним, осипалися ще деякі камінці, капала десь у печері вода, а в прозорій височині неба виспівував свої веселі пісні жайворонок.

Закривавлені, укриті сажею й пилом запорожці кинулися до отвору. Завмерли до пори, не виказуючи, що все ще чіпляються за життя. Знизу щільними рядами наближались яничари, одягнуті у яскраві напівкунтуші із зеленого сукна, білі, до колін гетри й короткі сині шаровари. На головах — сяючі білизною «рукави святого дервіша» — кауки[17], що нагадували височенний білий ковпак. Ішли сміливо, не сподіваючись на більш-менш вагомий опір. Наблизившись, дістали шаблі й перейшли на біг. У несамовитому вигуку «Аллах акбар» роззявилося не менше, ніж сотня ротів. Багатоголосий крик відбився від скель, які перетворили його на занудно-розкотисте «алла…»

До отвору печери залишилося два десятки кроків, коли в обличчя яничарам вибухнув вогненний залп. Ударив по беззахисному людському тілу скаженим свинцем, пошматував сукно, шкіру й кості. За ним ще один і ще… За хвилину хмара порохового диму розвіялася, черговий раз відкриваючи небу купу скалічених трупів. В агонії билися сини Аллаха, щедро зрошували землю яскраво-червоними плямами. Тих поборників ісламу, котрі намагалися відповзти за каміння, козаки добивали поодинокими прицільними пострілами.

Десь ізнизу вітер доніс погрозливе виття сотень горлянок — турки не сподівалися на такий розвиток подій, тож були приголомшені.

— Маєте свого Аллаха, бусурмани, можете привітати його особисто, — безсило прошепотів Андрій пересохлими губами.

Він