Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Він почав переносити побачене на папір — спершу обережно, тремкою з незвички рукою, а згодом усе певніше. «У палаці, й у хаті, і в триногій оселі майстра на Безземеллі — усюди, де є камін або піч, може з’явитись на світ маг. Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцілювати смертельно хворих, але головне його покликання — нести в цей світ те, чого перше не було…»

— Цікаво, — сказав володар, що не знати як опинився в Розвіяра поза спиною. — Якби не інший папір, не свіже чорнило… Твою копію можна видати за оригінал, маленький гекса.

Розвіяр не відповів, занурений у роботу. Володар скоро пішов; Розвіяр сидів сам у великому кабінеті і при світлі двох свічок переписував книгу про магів, їхні звичаї та звання. Як вони ставлять райдужну печатку на імператорські гроші, і як вони вистежують бунтівників за самими тільки замірами, і про персні з кольоровими камінцями, які вони носять на руці, і про те, як їм улягають громи, і про багато іншого.

До ранку він закінчив. Передав книгу особистому слузі володаря, вийшов, похитуючись, спустився в казарму і потрапив просто на ранковий вишик, а сотникові Брану начхати було, хто спав уночі і хто не спав. Управляючись із клинком, зі щитом, з ломакою, з ланцюгом, Розвіяр думав про магів, яким не потрібна військова премудрість, які й без зброї непереможні…

Бран не хвалив його. Але поглядав серйозно, зі схваленням.

* * *

Минула осінь, потім зима. Верхівки гір побіліли. Молоді вартівники катались по крижаних жолобах на щитах — ризикуючи вбитися на смерть. Сотник Бран заохочував ці забави, тому що «без небезпеки не буває звитяги».

Розвіяр піднімався вище за всіх — так, що стискало груди, — і летів, мало не перекидаючись на поворотах, перестрибуючи через провали, через безсніжні камені. Вітер хльоскав по обличчю, немов хотів зірвати його й віднести, як шапку. Очі горіли, сльози зривалися зі щік і летіли назад, перетворюючись на сніжинки, і на вечірньому вишику сотник Бран незадоволено питав:

— Знову заплаканий, мов баба?

Він навчав Розвіяра стріляти з лука й арбалета, хоча тому більше подобалися двобої.

— Ти стрілець, а не мечоносець, — повчально казав Бран. — Руки міцні, хороший зір. — Учися, поганцю, шкуру здеру і на бубон натягну!

Але майже ніколи не бив.

Узимку закрилися перевали, менше роботи стало для дозорів. Прохідною залишилась єдина дорога, що простягається вздовж ущелини, по ній у замок доправляли харчі та паливо з сусідніх селищ. В усьому замку топилися пічки, гаряче повітря здіймалося крізь круглі отвори в підлозі й тремтіло, змішуючись із холодними струменями. Найбільша пічка горіла не загасаючи у другому ярусі замку, зігріваючи покої володаря, і топили її не раби і не слуги, а вартівники з перевірених у ділі.

Розвіяр знав про цю піч, напевно, більше за інших у казармі. Там, у вічках залізної сіті, грілися яйця вогнянки — їх було не менш як тисяча. Про те, що за сила потрапить до рук тому, хто розіб’є їх, Розвіяр намагався не думати.

Зате інші думки цілком переймали його. Інший клопіт, спершу зачепивши тільки краєчком, раптом накинувся й заступив йому світ, і, піднімаючись вище за всіх, злітаючи на щиті по крижаних і снігових язиках, Розвіяр козирився, викликаючи долю на прю.

Долю на ім’я Джаль.

* * *

Їх привозили з довколишніх сіл, іноді з порту Фер. Деякі були рабинями, інші — ні. Вони прислуговували, прибирали, рукодільничали в замку — усі молоді й міцні, з білими зубами, з волоссям, заплетеним у коси. Ночами їм ставилося за обов’язок удовольняти вартівників, тому що в одружених родини були далеко, а решта з варти страждали від самотності.

Джаль потрапила до замку восени, коли Розвіяр був ще в молодшій десятці й думати не міг про те, щоб направитися після зміни «до пташечок». Утім, під проводом у сотника Брана, з його наміром перетворити «шмаркача» на людину, у Розвіяра й думки про жінок не було. Джаль тим часом прижилася в замку, почала всміхатись, і якось Розвіяр побачив, як вона запалює світильники, ідучи вздовж галереї.

Вона піднімалася навшпиньки, доливала олії до каганця, підносила свічку. Її обличчя освітлювалося, широкі рукави відкривалися до плечей, оголюючи руки. Джаль кивала, наче задоволена зробленою справою, і йшла до наступного світильника, і на ходу — так здалося Розвіяру — танцювала.

Відтоді він шукав її всюди. Він вистежував її в замку, коли вона мела підлогу, або носила дрова, або вигрібала попіл із пічок. Спершу спостерігав на віддалі, потім перестав ховатись, потім підійшов. Хотів заговорити: спитати, хто й звідки, чи є родичі, і чи бачила вона море. Замість цього взяв за плечі, розвернув до себе і поцілував; Джаль не сміла пручатись, але застигла, як дерев’яна, притиснувши до грудей мітлу з жорсткого пташиного пір’я.

З цього дня Розвіяр занедужав. Думка про те, що кожної ночі — або майже кожної — хтось із його ж товаришів, вартівників, привласнює собі її губи, руки, покірливе тіло, била йому в обличчя, немов холодний вітер, і сльози текли не знати від чого — од вітру чи від болю. З нього посміювалися, кликали з собою до «птахівні» — так називалася жіноча половина, де в маленьких комірках без вікон тулилися служниці й рукодільниці, причому двері всіх кімнат виходили на один довгий балкон, де гніздилося чимало чиркунів. Він відмовлявся, згадуючи всі лайки, які знав, і ще ті, що прочитав колись на стінах Східної темниці. Він обливався крижаною водою, залізаючи під струмені наполовину замерзлого водоспаду. Його особливо дратувала стрільба з лука й арбалета — хотілось рухатись, а не цілитись, розрубувати, а не чекати своєї черги.

В один із днів наприкінці зими, коли над горами набрякло небо і звідкись із півдня потягнуло вологим вітром, Розвіяр явився до сотника Брана й сказав, що хоче собі Джаль в одноосібне користування.

— Ти її купуєш? — здивувався Бран. — У володаря? Та чи захоче продати? І чим заплатиш? Та й чи не дивно, адже ти сам, здається, усе ще раб?

Він підсміювався, але незлостиво. Розвіяр був одним із його улюбленців.

— Слухайся мудрої людини, розумако. Баба — не алмаз, в оправу не вправиш і на руку не надінеш. Я одружився з молодощів, отак як ти, мед з неї злизував, молоком умивав. І що? Варто було в похід піти, як пішла моя любка по руках, і я й не дивувався. У них, бач, у селищі так заведено, там, у горах, на