Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Так розмірковував лорд Генрі, коли у двері раптом постукали. Увійшов камердинер і нагадав, що вже пора перевдягатись на обід. Лорд Генрі підвівся й виглянув на вулицю. Призахідне сонце залило золотим багрянцем горішні вікна в будинках навпроти, і шибки там виблискували, немов пластини розпеченого металу. Небо над дахами було зблякло-рожеве. А лорд Генрі думав про пломенисту юність свого нового друга, силкуючись розгадати, яка доля судилася Доріанові.

Повернувшись додому десь о пів на першу ночі, він побачив на столі в передпокої телеграму. Доріан Ґрей сповіщав про свої заручини із Сібіл Вейн.

Розділ V

— Мамо, мамо, я така щаслива! — прошепотіла дівчина, занурившилицеуколінавтомленоїзмарнілоїжінки, щосиділавєдиному кріслі убогої віталеньки спиною до разючого світла. — Я така щаслива! — повторила дівчина. — І ти теж мусиш бути щасливою!

Місіс Вейн конвульсивно стисла голову доньки схудлими, набіленими вісмутом руками.

— Щасливою! — озвалася вона. — Я щасливою буваю тільки тоді, коли бачу тебе на сцені, Сібіл. Ти не повинна думати ні про що інше, крім свого акторства. Містер Айзекс дуже добрий до нас, і ми завинили йому чимало грошей.

Дівчина підвела погляд і закопилила губи.

— Гроші, мамо! — скрикнула вона. — Що таке гроші? Кохання дорожче за гроші.

— Містер Айзекс позичив нам п’ятдесят фунтів, щоб ми могли сплатити борги і як слід спорядити в дорогу Джеймса. Ти не повинна забувати цього, Сібіл. П’ятдесят фунтів — велика сума… Містер Айзекс дуже чуйно поставився до нас.

— Але він не джентльмен, мамо! І мені гидко слухати, як він розмовляє зі мною, — заперечила дівчина, звівшись на ноги і підходячи до вікна.

— Не знаю, як ми без нього дали б раду з усім… — буркотливо докинула мати.

Сібіл Вейн похитала головою і засміялась.

— Він нам більше не потрібен, мамо. Тепер нам життя влаштує Чарівний Принц!

Вона враз примовкла. Кров бурхнула їй у голову і рясно зарожевила щоки. Пришвидшений віддих розітнув пелюстки її уст. Вони тріпотіли. Гарячий вітер пристрасті налетів на дівчину і навіть ворухнув м’якими брижами її сукні.

— Я кохаю його, — просто сказала вона.

— Дурненька моя, ой дурненька! — мов папуга, повторювала у відповідь мати. І помах її скоцюрблених пальців з фальшивими оздобами надавав словам якогось жаского комізму.

Дівчина знову засміялася. Радість упійманої пташини бриніла в її голосі. Очі теж променились цією радістю, та потім на мить вони замружились, наче криючи свою таємницю, а коли розплющились, їх уже затуманювала мрійна поволока.

З потертого крісла промовляла до дівчини тонкогуба житейська мудрість, натякала на обачність, наводила сентенції з книги боягузтва, автор якої претендував на здоровий глузд. Сібіл цього не слухала. Вона почувалася вільною у в’язниці свого кохання — її принц, Чарівний Принц, був з нею. Вона викликала його образ із пам’яті, і він поставав перед її зором. Вона послала свою душу по нього, і та приводила його до неї. Поцілунок її принца знов палав їй на устах, а повіки знову зігрівало його дихання.

Тоді Мудрість змінила тактику і завела мову про те, що треба приглянутись, треба щось перевірити. Можливо, цей молодик багатий. Коли це правда, то слід подумати про одруження… Але хвилі світової підступності розбивались об вуха дівчини і стріли хитрощів марно ціляли в неї. Вона лише бачила, як ворушаться тонкі губи, і усміхалась.

Раптом Сібіл відчула потребу заговорити. Насичена словами мовчанка стривожила її.

— Мамо, мамо! — скрикнула вона. — Чому він так палко покохав мене? Я знаю, чому я його покохала. Це тому, що він прекрасний, як саме Кохання! Але що він знайшов у мені? Я ж не варта його! Я така мізерна перед ним. І однак — не знаю, чому це, але я не відчуваю приниження. Я навіть пишаюся своїм коханням!.. Мамо, чи ти мого батька теж кохала так, як я Чарівного Принца?

Обличчя літньої жінки сполотніло під грубим шаром пудри, а сухі губи скривились у болісній спазмі. Сібіл метнулась до матері, обвила за шию руками й поцілувала її.

— Пробач мені, матусю. Тобі, я знаю, боляче згадувати про нашого татка. Але це тільки тому, що ти його так сильно кохала… Не треба цього смутку, матусю. Сьогодні я так само щаслива, як ти двадцять років тому! Ой, мамо! Дай мені стати щасливою на все життя!

— Дитя моє, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаєш про цього юнака? Тобі навіть ім’я його невідоме! Так поводитись зовсім не личить. Тим більш тепер, коли Джеймс від’їздить до Австралії і в мене стільки клопотів, тобі б треба бути розважливішою… Проте, якщо він багатий…

— Ой мамо, мамо, дай мені стати щасливою!

Місіс Вейн глянула на дочку і стиснула її в обіймах з тим театральним жестом, які в акторів іноді стають мало не другою натурою. У цю хвилину двері відчинились — і до кімнати ввійшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з розкуйовдженим каштановим волоссям і непропорційно великими руками й ногами. Він не мав і знаку сестриної витонченості, так що ледве можна було повірити в кревний зв’язок між ними. Місіс Вейн сторожко подивилась на сина і усмішка її поширшала. Вона уявила собі, як разюче має виглядати ця сцена в синових очах.

— Ти приберегла б трошки поцілунків і мені, Сібіл, — добродушно пробурчав хлопець.

— Та ти ж не любиш, коли тебе цілують, Джіме! — вигукнула Сібіл. — У-у, такий страшний ведмедисько! — І, підскочивши до брата, стисла його в обіймах.

Джеймс Вейн ніжно глянув на лице сестри.

— Сібіл, ходім прогуляємось наостанку. Я ж, мабуть, ніколи вже не повернусь до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.

— Сину мій, не кажи таких страшних слів, — зітхнула місіс Вейн, беручись зашивати якесь театральне вбрання в позлотицях. Її трохи розчарувало, що Джеймс не приєднався до їхньої з донькою зворушливої сцени — тоді б картина була ще ефектніша.

— Чом не казати, мамо? Я ж так і думаю.

— Ти, сину, завдаєш мені болю. Я вірю, що, досягши статків, ти повернешся з Австралії. У тих же колоніях не знайдеш пристойного товариства. Там і натяку на щось таке нема… Отож, ставши багатим, ти мусиш повернутися назад і влаштуватись у Лондоні.

— «Пристойне товариство!» — буркнув хлопець. — Я й чути про нього не хочу. Мені лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сібіл з театру. Я ненавиджу театр!

— Ой