Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

гір сходить сніг, річки скидають із себе кригу — так само рвучко, як змії скидають набридлу й поторсану стару шкіру чи метелики випростовують крильця, вивільняючись із обіймів замалого вже для них кокона. Для річок, правда, замалим виявляється не лише льодовий кокон, а й рідні береги. Вони виплескуються, витікають, розбігаються струмками, інколи забігають у місто, цікаво заглядаючи у вулиці, які їм ще позавчора заступали високі стіни будинків, ловлять перехожих за ноги й нагадують про те, що мине ще зовсім небагато часу, й мокре зараз взуття стане геть непотрібним, і можна буде ходити босоніж, лежати на траві, мружитися від сонця, жувати травинки та вгадувати, якого ж то баранця транслюють саме тепер на небі з кучерявими хмарками.

А поки з міста поволі зникає монохром: сповзає втомленим, розмореним снігом зі стріх, і тепер, замість білого-білого-білого світу, пташок, що саме розгаласувалися й усіма можливими оркестрами й вуличними танцями вітають весну, зустрічають червоні й шоколадні дахи.

Навесні починаються застуди, нежиті, авітамінози. Навесні легше заробити почервонілість над верхньою губою і задирки коло нігтиків. Але навіть мами не читають лекцій і не сварять за перше «апчхи», лишень просять пити гарячий чай і надягати теплі шкарпетки. Мами чудово знають: навесні в розумі не затримується жодна порада, крім тих, які зачіпають серце. А гарячий чай і теплі шкарпетки — це саме те, що треба, щоби і серцю потеплішало, і голова не боліла.

…Словом, передсмак весни з кожним днем усе повніший. Я ще не встигла зовсім-зовсім перейнятися ним. Але, здається, щось усередині стало туди, де мало бути. Пізньо-зимовий щем у серці зник, натомість повернулися радість і натхнення. Я вже мрію про те, як даруватиму весну найдорожчим друзям за філіжанкою кави з горіховим сиропом. Скучила за читанням на гамаку. А ще далека дорога знову кличе — і це для мене чи не найпевніший сигнал про те, що весна вже просто-таки за рогом. Близько-близько.

ПРОВІНЦІЙНЕ БАЧЕННЯ ВЕЛИКОГО МІСТА

Поруч струменіли тоненькою цівкою люди. Вона ще не дійшла до великої підземної печери, з якої народ валив просто-таки фонтаном, тому встигала роздивлятися кожного перехожого. Уважно, вивчаючи, докопуючись. Вони її погляду чомусь не помічали. Звичні, мабуть. У неї вдома перехожі завжди обмінюються такими поглядами — нехай і різних відтінків (хто оцінює, хто милується, хто, як вона, вивчає), але там люди помічають один одного, а тут — ні.

Молода і дуже вродлива панянка пройшла повз неї. Впевненим, чітким, ледь не армійським, кроком. Сірі тони ділового костюму, матова помада, ледь підведені вії. У неї дуже чуттєві губи й надто зосереджений погляд. Брови ледь зсунуті на переніссі. І нащо жінці з таким поглядом такі губи? Вона все одно використовує їх не за призначенням… Кар’єристка. А могла б стати ідеальною дружиною… Жінки з такими губами завжди дуже ніжні та вічно закохані дружини. Завжди, якщо вони не кар’єристки.

Чоловік з елегантною зачіскою. Каштанове волосся пересіяне сивиною. Дорога сумка, дороге взуття. Дуже доречне вбрання. Дивиться під ноги, погляд зосереджений. Аналізує. У нього добрі очі. Здається, він таки щасливий. На нього вдома чекає сім’я. Якщо в чоловіка такі добрі й спокійні очі, в нього обов’язково є надійна опора.

Дуже впевнений у собі молодик. Ледь задерте підборіддя, крикливо дорогий костюм. Вишуканий. З кольоровим галстуком. Крок… із трохи лишень помітним підскакуванням. Певен, що переверне гори. Юний оратор — о, так! Видно, як рухається його кадик. Повторює якусь промову. Стоптане взуття. Велика сумка. Якийсь рекламний агент. Зазвичай вони нічого суттєвого не кажуть, але плетуть пафосні фрази. Задаваки, так. Або просто намагаються такими здаватися… Оце би роздивитися його душу… Але він швидко поскакав далі…

Дівчина з сяючими очима й рожевою помадою. Розглядає верхи будинків, розглядає небо. Закохана. Зовсім юна. Зовсім ще не вишколена життям. Вона викликає усмішку й жалість водночас… Чому? Леся не знала. У цьому великому місті все було якесь не таке, несправжнє, може? Або просто незрозуміле…

Кав’ярня. Тут каву готують за п’ять хвилин, а замовлену випічку виймають просто з холодильника. Усе нашвидкуруч… Леся зайшла й сіла на вільне місце в закутку. Туди треба було йти повз декілька столиків, а це для жителів міста занадто далеко. Вони окупували ближчі столики. Завжди поспішають. Та ще й уранці. Молода пані швидко вбігла й попросила кави з собою. В пластиковому горнятку. І побігла. Рух, рух, рух.

Люди читають у метро електронні книжки. Спілкуються з рідними телефоном. Їдять вулично-фабричну випічку. Шкідливу, звісно. Але коли вони лягають у лікарню з гастритами, то, може, вперше, мають час на… життя. Коли можна приймати не-електронних і не-телефонних відвідувачів, читати паперові книжки й пити заварений зі справжньої шипшини чай.

На Лесю вперше звернули увагу. Офіціантка. З таким самим оцінюючим поглядом, як літні тітоньки вдома.

Так, вона буде каву. З молоком. Нехай несправжнім, але молоком. І сирник, так. Хоч і сир тут, напевне, китайський, хімічний. Але нехай. Ще раз Леся обмінялася з дівчиною поглядом. Вона намагалася прочитати її душу, а дівчина оцінювала її одяг і, можливо, говірку. Неважливо, що. Вона її помітила. І Леся їй не сподобалася.

Леся була чужою для цього міста. І це місто було чужим їй. Красивим, так, величним, так. Але чужим. Холодним. Непривітним. Сповненим гамору й пластиковості. Підробок.

Кава смакувала. Сирник теж. Вони були з присмаком чогось… награно-автентичного. Леся сама чудово пекла, й добре знала, яка на смак справжня випічка. Проте… все було так легко, так швидко. Може, і вона би призвичаїлася до такого життя, такої їжі?

Вона заплющила очі й спробувала уявити себе тутешньою. Тутешній інтер’єр її дому, тутешній її гардероб, тутешню їжу й тутешню роботу.

Проте крізь надумані образи щосекунди чіткіше проступали справжні, рідні, її.

Її хатинка на краю села. Її дерев’яна хвіртка. І садок. І лавочка під яблунею. Дерев’яна, без різьби, без жодних прикрас. П’єц, у якому треба палити дровами. Великі круглі горнятка. Чаї — з м’яти, шипшини, бузини, без усіляких там заморських забаганок. Її канапа. І етажерки з паперовими книжками. Кішка, яка щороку приводить малих кумедних кошенят. Її родина, що живе за кілька хат. Її маленькі учні непоказної сільської школи. І її незмінна плетена хустка на плечах і такий самий плетений берет.

Офіціантка забрала пусте горня й тарілку. Леся залишила гроші та вийшла з кафе. Сьогодні ввечері вона повертається додому. Туди, де ще живе життя.

ПРО ДУМКИ НАД ДУХМЯНИМ ГОРНЯТКОМ