Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

Сьогодні я втратив більше, ніж міг собі уявити… Цей день запам’ятається мені навіки невичерпним болем…»

— Що ти за вісник? Звідкіля прибув сюди? — тремтячим голосом звернувся до тварини.

На ці слова кінь лизнув його долоню… Торкнувшись сивої, як зимова паморозь, гриви, Сірко зненацька відчув, як гаряча хвиля котиться його тілом від пальців аж до маківки голови. Приклавши долоню до грудей, аби не дати враженому спомином серцю вискочити зі звичного сховку, збентежений чоловік стиха прошепотів таємні слова, почуті від задзеркального вовка:

— Коли народження в іншому місці, в іншій личині, провістить мій прихід, впізнай мене і візьми з собою…

Кінь аж стрепенувся, мотнув головою і спробував звестися на ноги. Та було видно: глибока рана знесилила його. Важко прохрипівши, він знову зваливсь у траву.

— Сірий! — крикнув Сірко і впав на коліна перед пораненим конем. Обхопивши сиву голову руками, завмер. Чув, як гучно б’ється серце у грудях схвильованої тварини. І чув, як стугонить радістю його власне.

Скільки тривала ця мить?.. Сірко, здавалося, забув про час. І тільки гаряча кров побратима, що крапнула на долоню, привела його до тями.

— Тебе треба рятувати, і то якомога швидше! — вигукнув і роззирнувся довкола, прислухаючись до власних слів, що покотилися луною. — Але як? Як? Як?!

І враз, поглянувши на закривавлену траву під грудьми коня, на смарагдово-багряному килимі він побачив помічне зілля, здатне врятувати життя і Сивогривому, і джурі-Гострозору.

КОБЗАР ТАРАС ВЕРБОВИК

Ой, на горі, на могилі!

Гей, на горі, на могилі!

На широкій Україні!

Гей, на широкій Україні!

Лежить козак там убитий,

На купину головою.

Гей, на купину головою.

Прикрив очі муравою.

Гей, прикрив очі муравою,

А рученьки китайкою,

Гей, а рученьки китайкою.

А ніженьки нагайкою,

Гей, а ніженьки нагайкою.

Ой устань же, козаченьку.

Гей, устань же, молоденький,

Нагаєчку візьми в руки,

Гей, нагаєчку візьми у руки…

Гойдали орелю осені дужі вітри, здіймали увись коловерть жовтого листя, розкотисто били в гучні литаври дощів, а понад усім тим чувся журливий журавлиний клекіт. Такий самий сум вчувався у словах пісень сліпого співця Тараса Гострозора, віднедавна нареченого іншим ім’ям. Нове ім’я заслужив він по праву, щойно торкнувся кобзи, виготовленої з голосистої верби. А коли з уст його злетіла пісня, всім до одного запорожцям — вибагливим слухачам — стало зрозуміло, що на Січі з’явився рідкісний співець козацької долі. Дзвінкий голос хлопця, здавалося, ввібрав у себе найтонші відтінки радості й печалі. Голосом пісні промовляла його вразлива, рано дозріла душа. Направду-таки сліпий кобзар Тарас Вербовик співав так, як жив, а відтепер жив на землі він піснею…

* * *

З дня, коли сині зіркі очі його осліпли від кривавої рани, Тарас почувався обділеним. Понад усе він хотів навчитися вправлятися з гостролезою зброєю, служити у козацькому війську. Щоночі навідувались до нього сни, що кликали до бою. Бачив себе в них умілим, ревним воякою, який вправно орудував шаблею та пістолем. У цих снах не було йому рівних серед інших молодих козаків. Недарма ж Сірко хвалив свого джуру в розпалі битви: «Молодець, Гострозоре!»

Та, прокидаючись, хлопець зустрічав ранки гірким розпачем. Поривався до сонця, яке йому заступила незмінна темрява в очах… Втративши зір, він уже не міг прислужитися козацькому війську так, як сподівався раніше. І тільки кобза — єдина розрадниця та рятівниця — могла стати в пригоді не лише самому Тарасові, а й усім січовикам. Цю кобзу подарував йому Сірко, щойно він одужав, а затим ледве не вкоротив собі віку. Не тямлячи, як далі жити і що робити на білому світі без зору, хлопець не раз думав позбавити себе життя. І це сталося б неминуче, коли б не одна коротка розмова.

* * *

Якось, страждаючи од болючих ран, а ще більше — від безпросвітних думок, Гострозор відчув на своєму чолі легкий доторк.

— Не треба робити дурниць, синку, — голос Сірка звучав застережливо. — Твоє життя тобі не належить.

— Навіщо ви рятували мене в Мерефі? І навіщо заступилися за мене на майдані, коли Чорнопліт хотів розсікти моє тіло навпіл? — хлопець викрикував звинувачення, ні крихти не дивуючись, звідки Сірко знає про його потаємні думки. А виплеснувши назовні свою образу, обхопив голову руками і тихо зізнався: — Я не хочу жити, батьку…

— Мусиш! — ухопивши малого за плечі, Сірко з силою струснув худе тільце. — Мусиш жити, Тарасе! Я прийшов, щоби сказати тобі: ніхто й ніколи не знає напевне, що принесе йому новий день!

— І що може замінити мені те, що я втратив навіки — мій зір? — понуривши голову, запитав сліпий.

— Заповіти долі здатні перемінити все, — кожне ретельно обдумане слово давалося Сіркові важко. — Пригадуєш, як ти розповідав мені про службу в дідича, про Луку і гру на кобзі?

— Навіщо мені це згадувать?! — скрикнув хлопець.

— Я знайшов тобі гарного вчителя. Він навчить тебе майстерно грати на кобзі.

— Як? — з гірким насміхом перепитав хлопець. — Насліпо?!

— На слух, — у голосі Сірка не було і нотки жарту.

— Мені не потрібна така наука! — зло викрикнув хлопець, не стримуючи відчаю. — Я прийшов на Січ з іншим умінням! Ви нарекли мене Гострозором, і я тішився цим ім’ям, як і своєю вправністю в стрільбі та належністю до козацького війська. Але ж ось що сталося! У найпершій дрібній сутичці своєю бездумністю та невмілістю я позбавив себе найважливішого! Тепер мені нічого робити ні тут, ані деінде. Не треба мене рятувати втретє…

Сірко мовчав. Він не знав, як відповісти, і водночас розумів: конче мусить щось говорити. Аби тільки навернути свого джуру до життя, аби вирвати його з тенет безнадії. Наперекір усьому…

— Я винен, що не захистив тебе, Тарасе… Прости, — тихо промовив, зітхнувши. Сірко вперше вимовив ці слова відкрито, хоча стільки ночей думав про те, що сталося, і весь час звинувачував себе. Дарма характерники Пугач та Вітрогон, а найперше Рода, до якої стрімголов помчав, прохаючи бодай якоїсь допомоги, — ті, хто знав і вмів більше за інших, — запевняли, що немає в тому його провини. Доля така у хлопця — був їхній одвіт. Але Іван не приймав цього виправдання. Він почував перед хлопцем велику вину. Гострозор цього не знав. Та й мислив він інакше.

— Я сам собі винен, більше ніхто! — гаряче запевнив учителя.

Сліпий Тарас не бачив, як заперечно похитав головою його співрозмовник, а тільки почув у відповідь:

— Твій біль довіку буде на мені важким тягарем. Але він стократ поважчає,