Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

Вона підкотилася до іншого кошика — з капустою, вийняла з нього декілька найкращих білих качанів і так стисла їх, що вони тужливо затріщали. Потім абияк покидала качани назад у кошик і знову кинула:

— Негодящий товар, погана капуста!

— Та не тряси ти так страшно головою! — закричав Якоб. — У тебе шия завтовшки з качанчик — так і дивись, зламається, і голова впаде в наш кошик. Хто у нас тоді що купить?

— То в мене, по-твоєму, дуже тонка шия? — сказала стара, далі посміхаючись. — Ну, а ти будеш зовсім без шиї. Голова у тебе стирчатиме просто з плечей — принаймні, не звалиться з тіла.

— Не кажіть хлопчикові таких дурниць! — сказала нарешті Ганна, не на жарт розсердившись. — Якщо ви хочете що-небудь купити, то купуйте швидше. Ви у мене всіх покупців розженете.

— Хай і так, — пробурчала стара. — Нехай буде по-твоєму. Я візьму у тебе ці шість качанів капусти. Але, бачиш, я спираюся на ціпок, і не можу сама нічого нести. Хай твій син донесе мені все додому. Я його добре винагороджу за це.

Якобові не надто хотілося йти, і він навіть схлипнув — боявся цієї страшної старої. Але мати суворо наказала йому слухатись — їй здавалося гріхом змушувати стареньку слабку жінку нести такий тягар. Витираючи сльози, Якоб поклав капусту в кошик і поплівся слідом за старою.

Вона ледь-ледь сунула, тож лише за годину вони дістались якоїсь дальньої вулиці на околиці міста і зупинилися перед маленьким напівзруйнованим будиночком.

Стара витягла з кишені якийсь поржавілий гачок, вправно засунула його в дірочку в дверях, і раптом двері з шумом відчинилися. Якоб увійшов і отетерів: стелі і стіни в будинку були мармурові, крісла, стільці і столи — з чорного дерева, прикрашеного золотом і самоцвітами, а під ногами стелилася гладесенька скляна підлога, так що Якоб кілька разів послизнувся і впав. Стара приклала до губ маленький срібний свисток і якось на особливий лад, розкотисто, свиснула — так, що свисток затріщав на весь будинок. І за мить сходами плавом попливли вниз морські свинки — якісь чудернацькі морські свинки, які ходили на двох лапках. Замість черевиків у них були горіхові шкаралупи, і одягнені ці свинки були геть як люди — навіть капелюхи натягнули на голову, як веліла тогочасна мода.

— Куди ви затаскали мої пантофлі, кодло пекельне! — закричала стара і так уперіщила свинок палицею, що ті з виском підскочили. — Чи довго я ще тут стоятиму?

Свинки чимдуж рвонули сходами, принесли дві шкаралупи кокосового горіха на шкіряній підкладці і вправно натягнули їх старій на ноги. Де й поділась її кульгавість! Стара відкинула свою палицю убік і швидко-швидко попливла скляною підлогою, тягнучи за собою маленького Якоба. Хлопець ледь-ледь устигав за нею: так моторно вона рухалася в своїх кокосових шкаралупах.

Нарешті стара зупинилася в якійсь кімнаті, де була купа всілякого начиння. Здавалося, що це кухня, хоча на підлозі лежали килими, а на диванах — гаптовані подушки, мов у якомусь палаці.

— Сідай, синку, — ласкаво мовила стара і посадовила Якоба на диван, підсунувши до нього стіл, щоб Якоб не міг нікуди піти зі свого місця. — Відпочинь як слід — ти, напевно, втомився. Адже людську голову носити важкувато, їй-бо.

— Що ви верзете? — закричав Якоб. — Утомитись я і справді втомився, проте ніс не голови, а качани капусти. Ви купили їх у моєї матері.

— Е-е, нічого ти не знаєш, — сказала стара і засміялася. І, розкривши кошик, вона витягла звідти за волосся людську голову.

Якоб мало не впав: так він злякався. Хлопець одразу подумав про свою матір. А що коли хтось пронюхає про ці голови, на неї миттю донесуть, і їй буде непереливки.

— Варто тебе ще винагородити за те, що ти такий чемний, — правила далі стара. — Зачекай хвильку: зварю я тобі таку юшку, що ти згадуватимеш її аж до смерті.

Вона знову свиснула в свій свисток, і на кухню прибігли морські свинки, одягнені як люди: у фартухах, з ополониками і кухонними ножами за поясом. За ними прибігли білки — ціла купа білок, теж на двох ногах; вони були в широких шароварах і зелених оксамитових шапочках. Пухнасті звірята скидалися на справжніх кухарчуків. Вони швидко-швидко дерлися по стінах, а відтак несли до плити миски й пательні, яйця, масло, зело й борошно. А біля плити метушилася, катаючись туди-сюди на своїх кокосових шкаралупах, сама стара — їй, видно, дуже хотілося зварити для Якоба що-небудь смачненьке. Вогонь під плитою розгорався чимраз сильніше, на пательнях щось шипіло і диміло, кімнатою ширився приємний, смачний запах. Стара всюди намагалася встигнути і раз у раз стромляла в горщик з юшкою свого довгого носа. Нарешті в горщику щось заклекотало і забулькало, з нього повалила пара, і на вогонь хлюпнула густа піна. За мить стара зняла горщик з плити, відлила з нього краплю юшки в срібну миску і поставила її перед Якобом.

— Їж, синку, — мовила вона. — Спробуєш цієї юшки і будеш такий же красивий, як я. Ще й кухарем вправним станеш — треба ж тобі знати яке-небудь ремесло. Хіба що травички не знайдеш…

Якоб не розбирав, що це стара бурмоче собі під ніс, та й не слухав її — він більше переймався юшкою. Мати частенько варила для нього всякі смачні страви, але нічого кращого за цей суп йому ще не доводилося куштувати.

Від нього так добре пахло зелом і корінням, він був одночасно і солодкий, і кислуватий, і до того ж дуже міцний. Коли Якоб майже досьорбав юшку, свинки запалили якесь куріння з приємним запахом, і по всій кімнаті попливли хмари голубуватого диму. Він чимраз густішав, дедалі щільніше огортаючи хлопчика, так що у Якоба нарешті запаморочилось у голові. Марно переконував він себе, що йому час повертатися до матері, марно намагався звестись на ноги. Варто було йому піднятися, як він знову падав на диван — йому раптом захотілося спати. Не минуло і п'яти хвилин, як він і справді заснув на дивані, у кухні старої почвари.

І побачив Якоб дивний сон. Наснилося йому, що баба зняла з нього одяг і загорнула його в білячу шкурку. Хлопець навчився стрибати й скакати, наче білка, і потоваришував з іншими білками й свинками. Усі вони вирізнялися неабиякою красою. Відтак почав Якоб, як вони, служити бабі. Спершу йому довелося бути чистильником взуття.