Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

потемнілий, пористий, наче цукор, облитий чаєм.

Оце так удача! Я все ще не міг опам’ятатися від щастя. Думав, днів зо три доведеться ходити, бігати, доводити, а тут одна розмова — і все улагоджено. А головне — швидко! Так швидко, що просто-таки дивно! Може, все це приснилось? Так ні! Я помацав у кишені новенькі, хрусткі гроші. Їх я одержав у Кирилова, якому, на всяк випадок, залишив список учнів і нашу скаргу в ЦК комсомолу: Я зовсім не думав, що мені дадуть грошей, коли йшов до товариша Кирилова. Приходжу, показую записку літньому чоловікові у синьому френчі, а він, розпитавши мене про дещо і від душі посміявшись, видав цілих п’ятдесят карбованців, та потім ще виписав ордерок у гуртожиток для приїжджих партпрацівників на вулиці Артема, немов я уже став членом партії.

Веселий, відчуваючи, як величезний тягар звалився з моїх плечей, вдоволений за наших фабзавучників, я перейшов вулицю і без усякої мети попрямував у безлюдний, вкритий талим снігом парк.

Сіруватий і рідкий, як кисіль, останній сніг цієї зими чвакав у мене під ногами. Уже де-не-де на пригорках чорніли таловини мокрої землі, покритої зів’ялим, торішнім листям і мерзлою травою. Гарно було цього сонячного ранку в безлюдному парку, куди ще ніхто не ходив, тільки я, дивак, забрів на радощах!

Обернувся. Побачив крізь голі дерева силует високого будинку. Здалося, що за широким вікном стоїть, мружачись від сонця, секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України і, привітно усміхаючись, махав мені рукою.

Від радості я тупнув ногою так, що пробив міцний, затверділий наст на стежці, і нога по кісточку вгрузла в сніг. Стоячи так, я прислухався.

Далеко дзвеніли трамваї, метушилися, крякаючи, на березах ворони, кахнула клаксоном, наче качка, вантажна машина на сусідній вулиці, але всі ці звуки заглушив стук мого серця.

Ішла весна, тепліше гріло сонце, і цього весняного ранку я зовсім забув, що це я у великому і незнайомому ще місті…

При світлі факелів

Весняний вітер роздуває факели. Вони горять, похитуючись на дерев’яних палицях. Хвостаті язики кіптяви в’ються над головами комсомольців, які крокують по дорозі. Ця кам’яниста дорога веде від вокзалу до міста. Обабіч, за канавами, повними талої води, розкинулись чорні, голі городи. Дивно, як швидко зійшов сніг, поки я їздив до Харкова! Мабуть, тільки далеко за містом у глибоких наддністрянських ярах, біля самого кордону, залишилися ще його брудні, останні кучугури.

Попереду колони майорить надуте вітром туге полотнище. Комсомольці чітко карбують крок на булижниках. З перших рядів лунає дзвінкий голос заспівувача:

Від Жовтневих бур

Народилась рать

Юних і сміливих комсомольців…

Кинулись до бою

З вірою святою

Під жовтневим непогасним сонцем…

І ряди дружно підхоплюють такі знайомі слова:

Ми панську зграю

В дугу зігнем,

Весь світ замажє

Волі вогнем…

Чисте весняне повітря допомагає співати. Співаю і я, затискаючи під пахвою портфель, — знову обгорнутий газетою.

… Осередок залізничників уже шикувався з запаленими факелами на станційному майдані, коли поїзд підійшов до перону і я, скочивши зі сходинок вагона, вибіг на вокзальний ганок. Перед строєм, разом з секретарем осередку, походжав окружкомівець Панченко.

— Здоров був, Манджура! — сказав він мимохідь. — Приїхав? Давай лиш пристроюйся. Ідемо демонструвати, щоб випустили болгарського комуніста Кабакчієва. Швидше, швидше — запізнюємося!

Я швидко пристроївся, і ми одразу ж рушили, несучи на древках кумачевий плакат:

МИ ВИМАГАЄМО ВІД БОЛГАРСЬКИХ ФАШИСТІВ звільнення полум’яного борця-революціонера

ХРИСТО КАБАКЧІЄВА!!!

«Дійду з ними до Радянського майдану, а там і своїх розшукаю», — думав я, підспівуючи.

З темряви наближались білі будиночки — перші міські будівлі.

Рідне місто! Я вже відчував його вечірню тишу, яку розривали голосні пісні демонстрантів. Кожного разу пісні ці лякали пропахлих нафталіном обивателів — колишніх чиновників, священиків, приватних торговців і всіх, хто ще сподівався, що знову коли-небудь повернеться царський режим.

Римський папа плаче в лапу.

Хто образив папочку?

Церобкооп відкрив з нахрапу

В Ватікані лавочку… —

заспівали демонстранти нову жартівливу пісню.

Як мені хотілося розповісти сусідам по шерензі, що я оце тільки-но вернувся з Харкова, говорив з самим секретарем Центрального Комітету партії, передати всім, як секретар обізвав Печерицю «пейзажистом», а потім розповісти і про т. е, що я бачив у п’єсі «Суєта» гру Саксаганського! Але сусіди співали, не звертаючи на мене уваги.

Навіть Панченко на розпитав мене про поїздку. Він зустрівся зі мною так, наче я від’їздив у сусіднє село, а не в столицю… Панченко ішов збоку не зупиняючись. Його м’який, трохи глухуватий голос виразно чути було серед інших голосів.

По другій стороні Лікарняного майдану, біля темного будинку фабзавучу, освітлена факелами, рухалась до центру інша молодіжна колона.

«Фабзайці? Ну, звичайно ж, вони! Такі яскраві факели є тільки в нашого осередку!»

— Бувайте, хлопці! Спасибі за компанію. Біжу до своїх! — кричу я залізничникам і, залишивши стрій, мчу навпростець через майдан, щоб наздогнати далеку колону.

Ноги грузнуть у грязюці. Глинисте поле стадіону розкисло. Коли б не залишити в липкій грязюці Сашкові калоші!

Бризки грязюки, талої холодної води розлітаються в усі боки, холоші штанів уже намокли. Все ближче і ближче вогники знайомих факелів. Я дихаю похрипуючи. Аби тільки не напоротися на колючий дріт! Десь отут він був розірваний. Ну так, осьде!.. Раз, два — і я, наздоганяючи останню шеренгу, біжу вже по твердій бруківці.

— Хлопці, здорові були! Ура! — гукаю я і з радощів розмахую важким портфелем. Газета злетіла. Дарма! Тепер не страшно. — Пугу! — кричу я по-запорозькому побачивши веснянкуватого Сашка. — Бобир! Візьми свої калоші!

— Василь приїхав!.. Манджура приїхав! — загомоніли хлопці.

— Пристроюйся сюди, Василю, — почувся з перших рядів голос Микити Коломійця.

Втискаюсь у ряди. Міцно тисну руку нашому секретареві. Навколо знайомі обличчя — Сашко Бобир, товстенький Маремуха, всезнайко Фурман. Оглядаюсь — і бачу позаду насупленого Яшка Тиктора.

— Ну, як, на щиті чи під щитом? — заглядаючи мені в очі, говорить Коломієць.

Не знаю, що це таке «на щиті», і відповідаю просто:

— Все гаразд, Микито! Поїдемо в Донбас. Ось слухай… — І, захлинаючись від хвилювання, стараючись не збиватися з ноги, я квапливо розповідаю Коломійцю про зустріч у Центральному Комітеті.

На ніс мені впала з факела липка краплина мазуту. Швидко стираю її кулаком і розповідаю, перескакуючи з п’ятого на десяте. Хлопці зімкнули ряди так, що важко іти.

Щоб почути мої слова, вони наступають мені на ноги, натискають ззаду.

— Так і сказав: «Ваші мрії здійсняться»? — перебив Микита.

— Авжеж! І