Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

Добре було б заночувати такої ночі тут, на балконі. Розкласти б тут складене ліжко, кинути подушку під голому, загорнутися в ковдру й лежати довго-довго з заплющеними очима і, засинаючи, слухати, як замовкає там, за майданом, за кафедральним собором, стомлене за день від петлюрівських наказів насторожене місто. Але одразу ж я вгадав про довгі, похмурі коридори гімназії, і в мене миттю зникла будь-яка охота ночувати тут.

Та нічого, ось відпустять на канікули — поїду до Нагорян, розшукаю батька й щоночі спатиму там на свіжому повітрі в копиці сіна. Поруч батько засне, а з другого боку дядько Авксентій. Ніякі петлюрівці тоді не будуть мені страшні. Скоріше б нас відпустили на канікули… Ось тільки ця історія з купанням… Ет, дурниці! Я зумію викрутитися, не в таких бувальцях бував.

Але що це?

Просто з-за кафедрального собору на майдан виїжджав прольотка. Вона мчить сюди, до гімназії. Хто б це міг бути? Невже Котьчин батько? Не інакше, як він!

Еге ж, це він. На ньому вишита сорочка, засмагла лисина блищить на сонці.

Ілля самого ґанку гімназії Григоренко круто зупиняв коня й, сопучи, вилазить з прольотки. Він прив'язує коня до чавунного стовпа й, витягши з прольотки круглий чорний пакунок, зникає в дверях під'їзду.

Мабуть, він привіз одяг своєму Котьці. Боїться, вусатий чорт, щоб синок не застудився. Кинув свою лікарню й примчав сюди.

Я стояв на балконі, схований каштановим листям. Повертатися на урок тепер мені вже зовсім не хотілося. Краще вже почекаю тут до дзвінка. В журналі мене відмічено, а пам'ять у цієї карамори Родлевської погана. Звичайно, вона вже забула, що відпустила мене з класу.

Пролунав дзвоник. Загаласували в класах гімназисти. Я чув їхні крики, гомін, чув, як загрюкали кришки парт. А я все стояв і обдумував, як би мені безпечніше прошмигнути в клас, щоб не помітили мене ні директор, ні Котька. Не хотілося попадати їм на очі. Важко навіть висловити, як не хотілося!..

Унизу, під балконом, грюкають важкі двері, й на тротуар виходять вусатий лікар Григоренко, наш директор Прокопович і Котька. Горе-отаман уже переодягся в сухе вбрання, на ньому вузький матроський костюмчик і шапочка з георгіївськими стрічками. Мабуть, його батько схопив перше, що трапилося під руку.

Котька оглядається на всі боки, дивиться на вікна — чи не стежать за ним хлопці з класів, і тоді, певне заспокоївшись, поправляє безкозирку.

— Покарайте, ради бога, цього виродка, Гедеоне Аполінарійовичу! Глядіть, він вам усіх гімназистів перетопить! — долинув знизу густий бас лікаря.

— І не кажіть! — загув у відповідь директор. — Коли б ви знали, яка морока з цією зарічанською шантрапою. Жах! Жах! Пригнали їх до мене з вищепочаткового, і все догори дном пішло, вихователі просто з ніг позбивалися. Ніякої користі від них самостійній Україні не буде — запевняю вас. Уже замолоду в ліс дивляться. Я вже в міністерстві просив, чи не можна їх у комерційний перевести…

Вусатий лікар, співчутливо похитуючи головою, влазить у прольотку.

— Заходьте до нас із дружиною, Гедеоне Аполінарійовичу, будь ласка! — запрошує він.

— Красно дякую, — вклонився Прокопович.

Лікар натягнув віжки. Кінь підкинув дугу і, подавшись грудьми вперед, зрушив прольотку з місця.

Директор постояв трошки, висякався в біленьку хустинку, поправив крохмального комірця й пішов.

І тієї ж миті пролунав дзвоник. Перерва закінчилася.

«Виродок — це про мене», — вибігаючи в коридор, подумав я.

Добре діло! Мені підніжку підставили, я собі носа розбив, забив коліно — та я ж і винний, я виродок? Нехай викличе й спитає — я скажу йому, хто виродок!

Наприкінці останнього уроку до класу входить сторож Никифор і, спитавши дозволу у викладача, уриваним, глухим голосом кличе мене до директора гімназії. Я не хочу показати, що злякався, й повільно, не кваплячись, одну по одній збираю свої книжки й зошити.

У класі — тиша.

Всі дивляться на мене.

Учитель природознавства Полов'яп, вилицюватий, веснянкуватий, у жовтому чесучевому кітелі, витирає забруднені крейдою пальці з таким виглядом, наче йому немає ніякого діла до мене.

Усі наші зарічанські хлопці супроводять мене співчутливими поглядами.

Я виходжу слідом за горбатим Никифором, як герой, високо підвівши голову, ляскаючи себе по стегнах важкою низкою книг. Нехай ніхто не думає, що я злякався.

… Сутулий чорнобородий Прокопович дуже боявся всякої зарази. Цілісінький рік, взимку і влітку, він ходив у коричневих лайкових рукавичках. Скрізь йому привиджувалися бактерії, але найдужче в світі він боявся мух. Вдома у нього на всіх етажерках, підвіконниках і навіть на лавці під яблунею були порозставлювані налиті сулимою скляні мухоловки.

Знаючи, чим можна допекти директорові, Сашко Бобир здорово наловчився ловити великих зелених мух, що залітали інколи до нас у клас і, стукаючись об шибки, дзижчали, мов джмелі.

Спіймає Сашко таку муху й під час перерви крадькома через замкову щілину в кабінет до Прокоповича пустить.

Муха задзижчить у директорській, а Прокопович заметушиться, мов очманілий: стільці соває, вікна відчиняє, горбатого Никифора на допомогу кличе — муху вигнати.

А ми раді, що йому, бородатому, дозолили.

Я насилу відчинив важкі, оббиті клоччям і зеленою клейонкою двері до директорської.

Прокопович навіть не глянув на мене.

Він сидів у м'якому шкіряному кріслі за довгим столом, уткнувшись бородою в купу паперів і поклавши на край стола руку в коричневій рукавичці. Дуже не хотілося, щоб директор упізнав у мені того самого декламатора, що виступав на урочистому вечорі.

У важких позолочених рамах порозвішувані портрети українських гетьманів. Їх багато тут, під високою стелею директорського кабінету.

Гетьмани стискають у руках важкі золоті булави, оздоблені коштовним камінням; пишні страусові пера розвіваються над гетьманськими шапками. Один тільки Мазепа намальований без булави. З непокритою головою, у розстебнутому камзолі, схожий на переодягненого ксьондза, він дивиться на директора хитрими, лютими очима, й мені раптом здається, що це не Прокопович, не директор нашої гімназії сидить за столом, а якийсь бородатий гетьман, що зійшов з портрета. Сидить лютий, незадоволений, наче старий сич, наїжився над паперами й не помічає мене.

Прокопович розгорнув важку чорну книгу.

Мені набридло чекати. Я тихенько кахикнув.

— Чого треба? — глухо, скрипучим голосом спитав директор, піднявши довгу жорстку бороду.

— Мене… покликав… Никифор, — запинаючись, сказав я. Від страху в мене почало дерти в горлі.

— Прізвище?

— Василь…

— Я питаю: прізвище?!.

— Манджура, — промурмотів я невиразно і, затуляючи обличчя рукою, удав, що витираю сльози.

— Ти хотів утопити Григоренка?

— Це не я… Він сам… Він перший повалив мене…

— Батько є?

— Він на