Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

— Але, сеньйоре, — запротестував він.

Капітан Рамон відіпхнув дворецького лівою рукою і ввійшов до великої вітальні. Лоліта підхопилася з переляку, побачивши його перед собою.

— Ах, сеньйорито, сподіваюся, я не налякав вас, — сказав він. — Шкодую, що ваші батьки відсутні, але я повинен сказати вам кілька слів. Цей слуга не хотів мене пускати, але я думаю, що вам нема чого боятися людини з пораненою рукою.

— Це… це навряд чи пристойно, чи не так, сеньйоре? — запитала дівчина злякано.

— Я впевнений, що в цьому не буде нічого поганого, — сказав він.

Капітан пройшов кімнатою і сів біля кушетки, відкрито захоплюючись красою Лоліти. Дворецький зупинився поруч.

— Ану йди на кухню, молодець! — наказав капітан Рамон.

— Ні, дозвольте йому залишитися, — попросила Лоліта. — Батько наказав так, і він буде покараний, якщо піде.

— Так само, якщо й залишиться. Йди!

Слуга вийшов. Капітан Рамон знову повернувся до дівчини і посміхнувся їй. Він гадав, що жінкам подобається бути під пануванням чоловіків.

— Ви прекрасніше, ніж завжди, сеньйорито! — сказав він запобігливим тоном. — Я дуже радий, що знайшов вас на самоті, тому що хочу дещо сказати вам.

— Що це може бути, сеньйоре?

— Учора ввечері, у гасієнді вашого батька, я просив дозволу заслужити вашу прихильність. Ваша краса підкорила моє серце, сеньйорито, і я б хотів, щоб ви стали моєю дружиною. Ваш батько погодився, але сказав, що дон Дієго також дістав такий дозвіл, отже, питання має бути вирішено між доном Дієго і мною.

— Чи слід вам говорити про це мені, сеньйоре? — запитала вона.

— Звичайно, дон Дієго Вега для вас не пара, — продовжував він. — Хіба він має мужність або розум? Хіба він не є посміховищем через свою млявість?

— Ви говорите про нього погано в його власному будинку, — вимовила сеньйорита, і її очі зблиснули.

— Я говорю правду, сеньйорито. Мені хотілося б заслужити вашу прихильність. Хіба ви не можете дивитися на мене прихильніше? Невже ви не можете дати мені надію, що я зумію підкорити ваше серце.

— Капітане Рамоне, це непорядно, — сказала вона. — І ви знаєте це. Прошу вас залишити мене.

— Я чекаю на вашу відповідь, сеньйорито.

Її ображена гордість запротестувала. Чому за нею не упадають, як за іншими сеньйоритами, як це заведено.

Чому ця людина така зухвала? Чому він зневажає пристойності?

— Ви повинні залишити мене, — твердо сказала вона. — Усе це дуже погано, і ви знаєте це. Невже ви хочете зробити моє ім’я притчею, капітане Рамоне? Припустіть, що хто-небудь ввійде і застане нас ось так — самих…

— Ніхто не ввійде, сеньйорито. Хіба ви не можете дати мені відповіді?

— Ні! — закричала вона, вставши з кушетки. — Як це недобре, що ви про це запитуєте. Мій батько, запевняю вас, довідається про ваш візит.

— Ваш батько? — глумливо вимовив він. — Людина, що перебуває в немилості? Людина, яку общипали, бо вона не має політичного чуття! Я не боюся вашого батька! Він має пишатися тим, що капітан Рамон звернув увагу на його дочку.

— Сеньйоре!

— Не тікайте, — сказав вій, схопивши її за руку. — Я зробив вам честь, пропонуючи бути моєю дружиною!

— Зробили мені честь?! — вигукнула вона гнівно, ледве не плачучи. — Це чоловікові роблять честь, коли пристають на його пропозицію.

— Мені подобається, коли ви сердитеся, — зауважив він. — Сядьте-но знову отут, поруч мене. А тепер дайте мені відповідь.

— Сеньйоре!

— Ви, звичайно, одружитесь зі мною. Я буду клопотатися перед губернатором за вашого батька і доможуся відновлення частини його маєтків. Я візьму вас у Сан-Франциско де Азис у будинок губернатора, де вами захоплюватимуться знатні особи.

— Сеньйоре, пустіть мене!

— Відповідь, сеньйорито! Ви змусили мене чекати!

Вона вирвалася від нього і стала навпроти, блискаючи очима, її маленькі ручки стислися.

— Одружитися з вами? — скрикнула вона. — Я краще посивію в дівках, скоріше одружуся з тубільцем, скоріше вмру, ніж одружуся з вами! Я одружуся з кабальєро, з джентльменом або ж ні з ким! А я не можу сказати, що ви джентльмен.

— Прекрасні слова для дочки людини, яку майже розорено!

— Розор не змінив походження Пулідо, сеньйоре. Я сумніваюся, щоб ви зрозуміли це. Очевидно, самі ви не дворянської крові. Дон Дієго довідається про все. Він друг мого батька.

— І ви хочете обвінчатися з багатим доном Дієго й таким чином налагодити справи вашого батька? Ви не хочете одружитися з чесним офіцером, а продаєте себе.

— Сеньйоре! — пронизливо скрикнула вона.

Це було нестерпно. Вона була сама, не було нікого поблизу, хто б помстився за таку образу. Кров її кипіла, і вона вирішила помститися сама.

Подібно до блискавки піднялася її рука і з тріском ударила капітана Рамона по обличчі. Потім вона відскочила, але він схопив її за руку і притяг до себе.

— Ви повинні заплатити поцілунком за це! — сказав він. — Таку маленьку жінку можна схопити однією рукою, слава святим!

Вона опиралася, дряпаючи і б’ючи його в груди, бо не могла дістати до його обличчя, але він тільки глузував з неї і стискав усе міцніше, доки, нарешті, вона майже знесиліла. Тоді капітан відкинув назад її голову і заглянув у очі.

— Один поцілунок на сплату, сеньйорито! — сказав він. — Буде великою втіхою приручити таке дике створіння.

Вона знову спробувала опиратись, але не могла. Дівчина молила святих про допомогу, а капітан усе голосніше сміявся, нахилив голову, і його губи наблизилися до її губів.

Але йому не довелося поцілувати її. Вона з подвоєною силою намагалася вирватися від нього, і він був змушений напружити руку і притягти сеньйориту до себе. У цей час з кутка кімнати пролунав грізний голос:

— Зачекайте, сеньйоре!

Капітан Рамон випустив дівчину і повернувся на підборах. Він прищулив очі, щоб роздивитися прибульця в темному кутку. У сеньйорити Лоліти вирвався радісний крик.

Не звертаючи уваги на присутність дами, капітан Рамон голосно вилаявся, тому що перед ним стояв сеньйор Зорро.

Він не намагався довідатися, яким чином розбійник увійшов до будинку. Він не замислювався над цим. Він усвідомлював, що був без шпаги і що через поранене плече все одно не міг би скористатися нею, якби навіть і мав її. Сеньйор Зорро підходив до нього все ближче.

— Я можу бути поза законом, але я поважаю жінок! — вимовив “Прокляття Капістрано”. — А ви, офіцер армії, не розумієте цього, як видно. Що ви робите тут, капітане Рамоне?

— А ви що тут робите?

— Я чув лемент леді, що надає кабальєро права увійти будь-куди, сеньйоре. Мені здається, що ви порушили всі правила пристойності.

— Може, леді