Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

Леопольдо Нарваеса. Почалося з того, що Педро Суріта докладно оглянув скриню. Він підняв її з одного боку, пробуючи, яка вона завважки, і, наче той пес, понюхав крізь шпарку, ніби його ніс міг допомогти йому дізнатись, що було всередині.

— Облиш це, Педро! — засміявся до нього один із вартових. — Адже тобі дали два песо, щоб ти був чесний.

Помічник зітхнув, відійшов від скрині, сів, ще раз глянув на скриню і знову зітхнув. Розмова ввірвалася. Всі раз у раз повертали очі до скрипі. Засмальцьована талія карт не могла розважити їх. Гра також припинилась. Вартовий, що висловив догану Педро, і собі підступив до скрині й потягнув носом повітря.

— Нічим не пахне, — заявив він. — У скрині немає пахучих речей. Тоді що ж там є? Кабалеро казав, ніби щось коштовне.

— Кабалеро! — пирхнув другий поліцай. — Мабуть, батько старого торгував протухлою рибою так само, як і його дід. Тепер кожен жебрак пнеться вивести свій родовід від конквістадорів.

— А чого б і ні, Рафаелю? — відказав Педро Суріта. — Хіба ми всі не від них походимо?

— Атож, — відразу погодився Рафаель. — Конквістадори повбивали багацько люду…

— І стали предками тих, хто вижив, — додав Педро, викликавши загальний сміх. — Та все ж таки я залюбки віддав би був один з цих песо, аби знати, що є в скрині.

— А ось Ігнасіо! — привітав Рафаель появу ще одного вартового, запухлі очі якого свідчили, що він тільки-но прокинувся. — Йому не плачено за чесність. Ходи-но сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цій скрині.

— Як можу я знати? — відмовив Ігнасіо, кинувши оком на скриню. — Я тільки-тільки прокинувся.

— Отже, тобі й не платили, щоб ти був чесний, — пояснив Рафаель.

— Милосердна мати божа! Та хто ж платитиме мені за те, щоб я був чесний? — вигукнув вартовий.

— Тоді бери онде сокиру та відкривай скриню, — висловив Рафаель свою потаємну думку. — Ми не маємо права, бо Педро дістав для нас усіх два песо й ми повинні бути чесні. Відкривай мерщій, Ігнасіо, а то ми луснемо з цікавості.

— Ми тільки подивимось, тільки подивимось, — знервовано бубонів Педро, в той час, як Ігнасіо підважив сокирою віко на скрині. — А тоді знов зачинимо, і… всунь туди руку, Ігнасіо. Ну що ж ти там знайшов? На що воно схоже? Га?

Пошпортавшись у скрині, Ігнасіо витяг згорток із грубого картону.

— Розгортай обережно, нам-бо доведеться поставити його на місце, — попередив помічник.

Коли папір і картон розгорнули, всі втупили очі в пляшку хлібного віскі.

— А як запаковано! — вражено пробурмотів Педро. — Мусить бути щось дуже добре. Ач, як його обвито.

— Американське, — зітхнув інший вартовий. — Я лише раз пив американське віскі. Пречудова штука. Воно надало мені стільки сміливості, що я вийшов на арену в Сантосі й пішов проти бика голіруч. Щоправда, бик таки кинув мене, але ж на арену я усе-таки вийшов.

Педро взяв пляшку й намірився відбити їй шийку.

— Стривай! — крикнув Рафаель. — Тобі ж бо заплатили за чесність.

— Заплатила людина, що сама нечесна, — відповів той. — Це контрабанда. За неї не взято мита. Старий пачкарює. Ми маємо право і з чистою душею можемо заволодіти його крамом. Ми конфіскуємо й знищимо його.

Не чекаючи своєї черги на першу пляшку, Ігнасіо й Рафаель розгорнули нові та відбили їм шийки.

— «Три зірки», найкраще віскі! — перервав мовчанку Педро Суріта, вказуючи на фабричну марку. — Бачите? В грінго не буває поганого віскі! Одна зірка означає, що воно дуже добре, дві чудове, а три — що ліпшого й бути не може. Та я вже знаю! Грінго мастаки щодо міцних напоїв. Наша горілка їх не задовольняв.

— А чотири зірки? — блимаючи вогкими очима, спитав Ігнасіо хрипким через віскі голосом.

— Чотири зірки? Ігнасіо, голубчику, чотири зірки це або нагла смерть, або раювання.

За кілька хвилин Рафаель, обхопивши шию другого вартового, взивав його братом і запевняв, що зовсім не треба багато, аби люди тут, на землі, були щасливі.

— Старий дурень, тричі дурень і тричі по три рази дурень, — оголосив Августіно, похмурий чоловік, що взагалі вперше за весь час озвався.

— Хай живе Августіно! — весело гукнув Рафаель. — «Три зірки» вчинили чудо. Дивіться! Хіба ж не розв'язали вони язика Августіно?

— Іще три рази по тричі потрійний дурень! — п'яно горлав Августіно. — Таке питво, правдиве питво богів, належало йому, і він п'ять день віз його й не покуштував ані краплі. І я кажу, що таких йолопів слід було б кидати голих у мурашник.

— Стариган — шахрай, — промовив Педро. — І коли завтра він вернеться сюди по свої «три зірки», я заарештую його, як пачкаря. Ми всі дістанемо нагороду.

— Навіть як ми знищимо ось так речові докази? — спитав Августіно, відбиваючи ще одну шийку.

— Ми їх збережемо, — відповів Педро, жбурнувши порожню пляшку на долівку. — Слухайте, хлопці! Скриня була страшенно важка. Цього ж ніхто не заперечить. Вона впала. Пляшки розбилися. Рідина витекла, і тоді ми довідалися, що то контрабанда. Скриня й побиті пляшки — достатній речовий доказ.

Гомін зростав у міру того, як меншало питва. Один вартовий почав сваритися з Ігнасіо за давній борг у сто сентаво. Двоє інших сіли на долівку і, обнявшися за шию, стали оплакувати свою щербату подружню долю. Августіно не вгаваючи торочив, що, на його думку, найкраще завжди мовчати. А Педро Суріта був такий зворушений, що промовляв за братерство всього людства.

— Навіть мої в'язні, — белькотав він. — Я люблю їх, як братів. Життя — сумна штука. — Сльози перебили йому мову, й він хильнув ще з пляшки. — Мої в'язні для мене мов діти. Їхня доля крає мені серце. Бачите, я плачу. Поділімся з ними! Даймо і їм хоч хвилинку щастя! Ігнасіо, найлюбіший брате мого серця! Зроби мені ласку. Дивись, я плачу в твоїх обіймах. Віднеси пляшку цього еліксиру тому грінго Морганові. Перекажи йому, як я шкодую, що завтра нам доведеться повісити його. Вітай його від мене, нехай же він вип'є й буде щасливий хоч сьогодні.

А під той час, як Ігнасіо виходив виконати доручення, вартовий, що колись кинувся на бика в Сантосі, почав вигукувати:

— Дайте мені бика! Дайте мені бика!

— Він, бідолаха, хоче обняти бика й сказати, як він його любить, — пояснив Педро Суріта, обливаючись гіркими. — І я теж любив биків. Я люблю все живе. Навіть москітів. Світ чудесний, у ньому панує любов. Дайте мені лева, я хочу побавитися з ним…

Хтось, ідучи вулицею, висвистував мелодію, в якій не можна було не впізнати пісні «Попліч, спинами до щогли».