Богдан Вікторович Коломійчук - Таємниця Єви

сраним магом, – продовжив ад’юнкт, наповнюючи склянки, – хто б міг подумати, що він пов’язаний з імперською контррозвідкою.

– Де контрабанда, там і контррозвідка, – випивши, сказав комісар, – нічого дивного.

Самковський засміявся і повторно налив.

– Це остання. – Вістович знову закурив у відчинене вікно. – Можливо, сьогодні я таки піду до театру. Ввечері там грають Фредра…

Таємниця Єви

У вітальні на чільному місці висіла карта Австро-Угорської імперії. Заледве чи вдалося б відшукати на ній місцевий повіт, але господарям, схоже, було байдуже. Як і гостю, що нерухомо сидів навпроти каміна, дивлячись, мов зачарований, на вогонь. Поруч стояла нерозібрана валіза, разом з якою до вітальні знадвору потрапили крихти снігу. Вони потроху танули, лишаючи замість себе темні мокрі плями.

До кімнати проник запах свіжозвареної кави. Чоловік посміхнувся, але не відірвав погляду від вогню. Шкіра на його обличчі вже стала сухою, мов папір, а повіки нагрілися до гарячого, однак він залишався на місці.

Тільки коли до вітальні зайшла господиня, жінка років шістдесяти, гість чемно звівся на ноги. Господиня йшла повільно, тримаючи в руках тацю з блискучим кавником, крихітним горнятком і печивом.

– Знаєте, я рідко готую каву, – зізналася вона, – тільки коли про те просять мої гості… Бо ж знаєте, наш Трускавець славиться геть з іншого.

– Даруйте за клопіт, – перепросив чоловік.

– Ніякого клопоту, – відповіла господиня, – от тільки чи сподобається пану моя кава. Адже пан з Лемберга. Так?

– З Лемберга, – підтвердив гість, – але не турбуйтесь. Пахне вона пречудово.

Жінка посміхнулась і вийшла, відмітивши про себе, що цей пан, який буде її постояльцем найближчі кілька днів, досить учтивий і приємний зовні добродій.

Той, у свою чергу, відсьорбнувши трохи кави, невдоволено скривився. Це містечко справді славилося з іншого…

Постоялець з’їв трохи печива і, взявши свою валізу, подався сходами нагору. Там для нього була готова дещо прохолодна, але чиста й затишна кімната. З вікна виднівся засніжений парк і гострий шпиль надкаптажного будиночка джерела «Едвард».

Неподалік досі чергував поліціянт, який привів його сюди і, згорбившись від морозу, легенько пританцьовував, щоб зігрітись. Танець його трохи нагадував краков’як. Невдовзі під’їхали чималі сани, з яких вийшов чоловік у цивільному. Поліціянт виструнчився і щось промовив прибулому. Той кивнув і подався до будинку, з якого за ним спостерігали.

За кілька хвилин його кроки залунали внизу. Було чути, як він привітався з господинею і запитав, як почувається гість.

– Чудово почуваюсь, – відповів замість неї постоялець, спускаючись назад у вітальню, – тільки тут холодніше, ніж у Львові. Місцева поліція може цьому зарадити?

Прибулий засміявся і розвів руками. За хвилю він щиросердно згріб гостя в обійми.

– Вітаю вас, Германе, – сказав поліцейський, – чи добре їхалось сюди зі Львова?

Гість виглядав дещо спантеличеним. Схоже, він не очікував такого сплеску дружніх почуттів.

– Дякую, незле, – промовив постоялець, – от тільки зимно.

– То дурниці, – махнув рукою поліцейський, – пані Стефа нам зараз зготує гарячого вина.

– Я вже пив її каву.

– Нічого, – підморгнув йому співрозмовник, – ці два напої можна змішувати.

– Пане Станіславе, вам додавати корицю? – почувся з-за дверей голос господині.

– Так, моя люба, буду вам вдячний, – гукнув поліцейський у відповідь.

– А нашому гостю?

– І йому також.

Герман, якого не спитали, чи любить він корицю, знову сів навпроти каміна. Йому, схоже, хотілося якнайшвидше перейти до справи.

– Дякую, що поселили мене в такому гарному будинку, Станіславе. Зізнатися, я навіть не сподівався на таку щедрість, – почав гість.

– Дрібниці, – відмахнувся той, – кілька місяців тому я витяг чоловіка пані Стефи з однієї вельми неприємної історії. За це й заслужив її прихильність. Тому вона завжди рада мені допомогти. Звісно, якщо немає інших жильців. Відколи виявили, що тутешня смердюча вода зцілює, багато місцевих живе з того, що приймає постояльців, які нею лікуються… Закуримо?

Герман кивнув і дістав з кишені портсигар. Поліцейський заходився розкурювати люльку. Тютюн він мав як завжди відмінний. У цьому Станіслав себе неабияк поважав.

– А ви зовсім не змінилися за останні два роки, – промовив він, пустивши перше кільце диму.

– А ви трохи погладшали, – відповів Герман.

– А-а-а, я пригадую. Ви не любите товстунів.

– Недолюблюю, – уточнив той.

Обоє розсміялися.

– Дякую, що відгукнулись на моє прохання приїхати, Германе. Ви насправді мені дуже потрібні, – сказав поліцейський.

– Ще б пак! Ви просто закидали мене телеграмами… Що сталося?

У цей момент пані Стефа принесла дві порції глінтвейну, не давши Станіславу перейти до справи.

– Ви досі викладаєте мови в університеті? – запитав він співрозмовника.

– Так, нічого не змінилось, – відповів той.

– А по четвергах даєте уроки стрільби, як раніше?

– Атож.

Господиня вийшла.

– І працюєте у львівській поліції? – запитав тоді Станіслав.

– Ви ж знаєте, я не штатний працівник.

Герман обережно взяв до рук склянку і підозріло вгледівся у її вміст. Між тим його співбесідник зробив перший ковток і задоволено прицмокнув. Це трохи додало Германові рішучості.

– Знаю, – мовив Станіслав, втираючи свої розкішні вуса, – як і те, що жодне гучне розслідування в Лемберзі не обходиться без вашої участі. Слідчі, як по святу воду, ходять до вас за порадами.

– Як на мене, ви трохи перебільшуєте, але кажіть нарешті, що тут у вас сталося, бо я вмираю від цікавості, – відповів Герман.

Поліцейський випустив з рота ще декілька велетенських кілець диму і почав свою розповідь:

– Місяць тому, в одній тутешній віллі, що називається «Медова Єва», поселилося п’ятеро поважних персон. Найперше, президент празької поліції Гельмут фон Ранінгер… Не доберу, якого дідька занесло його в цю глушину… Також текстильний магнат Якуб Гайсман з Кракова і власник мережі віденських ресторанів «Royal» барон фон Зоммерштайн… Ще двоє – це львівські багатії Шимон Якубовський та Раймонд Кампіан. Гадаю, ви про них чули…

Герман кивнув і, струсивши попіл від цигарки за решітку каміна, приготувався слухати далі.

Поліцейський підбадьорив себе ще одним добрячим ковтком глінтвейну і продовжив:

– Так-от, не сиділось цим добродіям вдома і дідько поніс їх сюди. Усі вони замовили кілька сеансів сірчаної купелі, у різний час з’являлися в місцевому Товариському клубі, прогулювались парком, словом, звично для цього місця проводили час. Аж ось одного дня всі п’ятеро зникли…

Станіслав важко підвівся і підійшов до вікна. Відчувалося, що згадка про це завдає йому пекельних мук.

– Ви можете уявити це, Германе, п’ятеро товстосумів просто взяли і зникли? Мов у воду канули, – майже простогнав він, – господиня вілли стверджує, що всі ці панове виїхали в один день, і я б охоче повірив, але їхні родичі, не дочекавшись їх, звернулися в поліцію. Шеф скаженіє… А в мене жодного поступу в