Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

друге «я» снило своїм далеким минулим, де літали крилаті плазуни, де панували, пожираючи один одного, страшні ящери; верталося вві сні до життя прудких, вертких, невеличких, мов гризуни, ссавців, і ще далі й далі — аж до підбережного живого мулу в первісному морі. Не можу, не важуся сказати нічого більше. Усе те таке невиразне, таке складне й таке жахливе, що я можу тільки натякати на ті безкраї і страшні обшири, крізь які, мов крізь туман, прозирав я поступ життя, і не від мавпи до людини, а навіть від першого гробака.

Тепер вертаюсь до свого оповідання. Я, Зубань, знав Прудку не як зграбніше лицем і тілом створіння з довговіїми очима, з виразним переніссям та ніздрями, що дивилися вниз, створіння з якимись уже признаками вроди, — ні, я знав тільки молоде дівча з привітними ласкавими очима, що лагідно жебоніло й ніколи не билося. Мені було до вподоби бавитися з нею і, не знаю чому, шукати їжу з нею вдвох, а надто видирати пташині гнізда. Мушу признатися, що багато перейняв я від неї науки лазити по деревах. Вона була дуже кмітлива, дуже сильна, і ніякі спідниці не прилипали їй до ніг і не заважали рухатися.

Саме під цей час Клаповух почав потроху відкидатися від нас. Він узяв собі звичку бігати в напрямку того дерева, де було кубло моєї матері. Моя капосна сестра припала йому до вподоби, і Джерготунові довелося терпіти те. Та й було там іще декілька підлітків, дітей одношлюбних пар, що жили поблизу, і Клаповух бавився з ними.

Прудка ніколи не давалась на мої намови пристати до них. Щоразу, коли йшов я туди, вона відставала від мене й непомітно зникала. Якось я на всі лади намагався був переконати її, але даремно. Вона, боязко озираючись, відступала і потім гукала мене з дерева. Отак і сталося, що я ніколи не ходив з Клаповухом до його нових приятелів. Ми дуже сприязнилися з Прудкою, але хоч як я силкувався, однак ніколи не міг знайти її кубла. Безперечно, якби ніщо не завадило, ми спарувалися б незабаром, бо одне одного вподобали; але сталося таке, що тому завадило.

Якось уранці Прудка чогось не з’явилась. Ми з Клаповухом бавилися вдвох на колодах у гирлі саги. Ледве встигли ми виплисти на чисту воду, як раптом здригнулися, зачувши страшенний рев. То ревів Червоноок. Він примостився скраю на звалиську мертвих дерев і ненависно жер нас очима. Першу мить ми страшенно перелякались. Тут же не було печери з вузьким пролазом, аби заховатись. Проте двадцять футів води, що відділяла нас від нього, поки що боронили нас, і ми знов осміліли.

Червоноок випростався й почав бити себе кулаками у волохаті груди. Наші дві деревини пливли поруч, і ми, сидячи на них, сміялися з нього. Зразу наш сміх був трохи боязкий, змішаний з острахом, але, переконавшися, що він не може нам нічого вдіяти, ми зайшлися гучним реготом. Він сатанів що далі, то більше, і в безсилій люті тільки скреготів зубами, а ми дражнили й дражнили його у своїй уявній безпеці, бувши, як і все наше Плем’я, не дуже передбачливі.

Червоноок ураз перестав бити себе в груди й скреготати зубами та метнувсь по стовбурах до берега. Так само враз прийшов край і нашій веселості; тривога заступила її. Не такий був Червоноок, щоб легко скинутися помсти. Ми, тремтячи з жаху, сиділи собі й чекали, і на думці не мавши відплисти далі від берега. А Червоноок уже стрибав до нас по стовбурах, маючи повню жменю круглих гальок, вигладжених водою. Я радий був, що він не зумів знайти нічого більшого, скажімо, каменюк по два чи три фунти, щоб кидати в нас. Бо ми були не далі, як за двадцять футів від берега, і він, звичайно, повбивав би нас.

Та й так небезпека була чимала. Дзизь! Маленька галька прошила повітря повз нас із силою мало не справжньої кулі. Годі Клаповух і я, мов несамовиті, заходилися відгрібати далі від берега. Дз-зизь! Лясь!.. Ще одна галька — і Клаповух вереснув з раптового болю. Вона вдарила його поміж плечима. В мене теж улучила одна, і я мимоволі зойкнув. Нас урятувало тільки те, що Червоноокові незабаром забракло бойового припасу. Він кинувся набирати ще каміння, а ми погреблися геть.

Помалу ми відпливли так, що стали недосяжні для нього. Проте він раз у раз бігав набирати нових камінців, і вони все свистіли навколо нас. Посередині саги була легенька течія, і ми згарячу не помічали, що нас виносить у річку. Ми гребли, а Червоноок ішов услід берегом, тримаючись якомога ближче до нас. У одному місці він надибав на більше каміння, замашніше, що його він міг кидати далі. Один уламок, що важив добрих п’ять фунтів, улучив у мій стовбур, і така була сила удару, що десятків зо два трісочок, як ті вогняні голочки, встромилися мені в ногу. Якби він попав у мене, там би мені й кінець.

Не вгаваючи ми гребли далі так завзято, що й не помітили, як нас підхопив стрижень. Червоноок зауважив те перший, і тільки його тріумфальний крик перестеріг нас. Там, де течія з саги сходилася зі стрижнем річки, було багато невеличких вирів. Вони підхопили наші незграбні колоди й закрутили їх сяк і так. Ми кинули гребти й усю силу покладали на те, щоб тримати стовбури поряд, а тим часом Червоноок засипав нас камінням далі. Навколо падали каменюки, хлюпаючи на нас водою й загрожуючи нашому життю. І весь час він люто жер нас очима і дико горлав.

Зразу за гирлом саги річка звертала крутим коліном на південь, а стрижень відхилявся до протилежного, північного берега. Нас і понесло туди за водою. За невеликий час ми були вже так далеко, що каміння Червоноокове не досягало нас. Востаннє ми загледіли його, як він там далеко, на виступні берега, підстрибував і на весь голос виспівував гімн перемоги.

Ми нічого не робили, тільки дбали за те, щоб утримати наші колоди поряд. Ми скорилися долі й не рухались, доки не побачили, що нас несе повз північний берег футів за сто від нього. Тоді ми враз заходилися гребти. Уся сила стрижня тут відкидалась на південь, і нам довелося перетинати його там, де він був найшвидший, але й найвужчий. Незчулися ми, як уже були поза ним, у спокійній затоці.

Стовбури, що тепер пливли повільно, м’яко торкнулися дна,