Михайлина Омела - Мертва кров

— Ти хто?

Вона злякано прошепотіла:

— Я боюся. Боюся…

Злодій запитав:

— А він що, мертвий?

Злодій відчував все безглуздя ситуації, стоячи між покійником і напівголою жінкою.

— Як мертвий? Мені здається, він просто п’яний.

Злодій недовірливо подивився на неї, потім нахилився над трупом і, почувши раптом, що вона йде до нього, хотів озирнутися, але не встиг. Вона зубами вп’ялася у його горло, з такою силою перед цим обхопивши його тіло і руки, що він ще встиг почути хруст власних кісток.

Кров додала їй сил, та вона знала, що треба ще дочекатися другого злодія. І той з’явився. Ліхтар тьмяно освітлював підвал.

— Ну що, знайшов що-небудь?

Відповіді не було. Тоді він швидко спустився сходами і відразу побачив два мертвих тіла. Одне він одразу впізнав і вихопив ножа, та цієї ж миті з-за полиці, з-поміж пляшок, висунулися жіночі руки, схопили його за голову і з нелюдською силою притягли до себе…

…Хорунжий Рєпін уважно вдивлявся в обличчя людей, які прогулювалися біля Сухаревої башти. Ніякої вродливої, як змалювала Холодова, панянки там не було — прості, дурненькі московські дуняші. Та раптом йому стало неприємно і якось холодно, ніби у нього хтось націлився з гвинтівки. Рєпін озирнувся — і відразу зрозумів: це саме та, про яку говорила Холодова. Господи, але як же такій дівчині запропонувати сісти до армійської вантажівки, та відступати було пізно і він підійшов до неї:

— Хорунжий Рєпін…

XI

— Куди ж подівся ксьондз? — ця думка не давала спокою Вероніці. Вона вже кілька разів цього вечора намагалася підійти до Венчеслава, але спочатку він був схвильований своїми власними спогадами, навіяними коробкою з-під дамського капелюшка, а потім дискутував з гостями на чергову модну тему про блаженного Августина. І тоді Вероніка згадала про корнета Морозова, але його ніде не було.

— Ха, та він, мабуть, у Станіслава Кузьмича! — і вона спробувала достукатися у кімнату, яку займав поет.

Двері ніхто не відчинив, і Вероніка, зрозумівши, що там нікого нема, почала спускатися сходами. Раптом двері нагорі відчинилися і з них вистромилася лисіюча, з великими чорними очима і гострою борідкою голова Кузьмича. Він уважно огледівся і, нікого не побачивши, знову зачинився.

Від злості Вероніка почервоніла.

— Отже, Морозов знову там…

Вероніка була настільки закохана у Венчеслава, що у її серці ні для кого не залишилося місця, навіть для рідної матері, але той факт, що розумний і вродливий молодий офіцер кохається з чоловіком, обурював її до глибини душі. Інколи їй здавалося, що Станіслава Кузьмича вона давно викреслила зі списку живих, принаймні у власній душі. І раптом на сходах вона зіштовхнулася з рум’яним від холоду Морозовим.

— А я вас шукала.

— Я затримався, виконуючи доручення генерала, але щойно звільнився, як відразу поспішив до вас.

Вероніка, звичайно ж, відразу зрозуміла, до кого поспішав Морозов і не пропустила шансу познущатися:

— До мене чи до Станіслава Кузьмича?

— До вас, звичайно!

— А якщо до мене, то чому піднімалися цими сходами?

Він знову почервонів.

— Я просто звик до цих сходів. А що у вас сталося? Чому ви мене шукали?

— У мене справа серйозна, і розповідати треба довго. Але мені здається, що ви чомусь також дуже схвильований. Що у вас сталося?

— Вероніко, здається, що зараз лише ви можете допомогти мені! Мабуть, я скоро помру! Сьогодні мені про це сказала циганка, яка нещодавно з’явилася у нашому полку і всім нашим віщує майбутнє. Увечері я зайшов до більярдної, а вона, побачивши мене, схопилася на ноги, простягла руку в мій бік і майже закричала: «Це офіцер, якого дуже скоро уб’є опир!» Всі довкола засміялися, а я раптом пригадав, як у дитинстві їздив у гості до бабусі аж під Румунію, і там одна чи то циганка, чи то румунка мені сказала: «Тебе ніхто не врятує від опиря, окрім молодої шляхетної дівчини, яка живе у замку, але за однієї умови — ти повинен будеш відмовитися від спілкування з лисим чорнооким чоловік, який також оселився у тому ж замку…» Вероніко, врятуйте мене! — Морозова трясло, і він був не на жарт переляканий.

Вероніка розгубилася:

— Невже ви вірите в існування опирів?

— Ще й як вірю! Я з дитинства чув, як у Румунії опирі виходили з могил і нападали на людей. А скільки я чув од селян оповідей про найстрашнішого з опирів, графа Дракулу!

— «У дитинстві», — передражнила корнета Вероніка. — Це ж, мабуть, було рік чи два тому. Ви ж ще зовсім хлопчик!

— Але ж ми з вами однолітки!

— Майже. До речі, я не слов’янка, тому в існування опирів не вірю.

— Вероніко, моя покійна мама подарувала мені хрест з омели, коли мені було сім років, і відтоді я носив його не знімаючи. Вона казала, що такий хрест захищає від опирів.

— То чого ж ви боїтеся?

— Як тільки циганка мені сказала про опиря, я схопився рукою за груди і не знайшов хреста. Загубив…

— А може, ви його залишили у Станіслава Кузьмича? — Вероніка це сказала машинально, бо вона зараз вирішувала для себе, що їй у цій ситуації з корнетом робити далі.

— Ні, я лише сьогодні виявив пропажу!

Нарешті Вероніка отямилася, і їй навіть стало приємно, що цей молодий і хоробрий офіцер просить у неї захисту:

— Гаразд, якщо це й справді залежить від мене, я обіцяю вас врятувати. Але там, наскільки я зрозуміла, є ще одна умова, пов’язана з Кузьмичем…

За весь цей час вперше по обличчю Морозова ковзнуло щось на зразок посмішки:

— Я вам обіцяю!

— А тепер, після того, як я зобов’язалася врятувати вас від опиря, ви повинні вислухати те, що я вам скажу, і тримати це у секреті.

Морозов хитнув головою.

— Я сьогодні зустріла недалеко від кірхи лютеранського пастора і попросила його приїхати до нас додому, до моєї матері.

— А хіба ваша мати не католичка?

— Ні, вона лютеранка і попросила мене привезти пастора додому. Я привезла, а машину залишила біля хвіртки, яку ми з вами вчора знайшли відчиненою. У мене не було ключів, і я сказала пасторові зачекати, а сама пішла у замок…

— А чому ви пастора залишили, а не взяли з собою?

— Це також одна з моїх таємниць. Річ у тому, що мама хотіла зустрітися з ним конфіденційно ось у цьому одноповерховому будинку. Ви розумієте, мама офіційно прийняла православ’я, вінчалася з Венчеславом у церкві, але у душі залишилася лютеранкою. Так її виховали. Вона не хотіла, аби приїзд протестантського пастора став темою для обговорення