Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

class="p1">— Я дам тобі вітру, Одіссею. Але твоя смерть нічого не змінить. Ти маєш будувати, а не руйнувати. В твоїх руках життя інших. Деякі ти згубив, деякі ти врятуєш. Сльози течуть дарма, якщо з них не народжується радість.

Так говорив Еол.

Харибда

Десять днів минуло відтоді, як я покинув землю Каліпсо.

Я підняв руки до сонця та попросив Геліоса дати мені більше тепла. Серце моє стало амфорою, з якої вилили вино. Я не міг плакати і не міг сміятися.

Я був готовий прийняти покарання богів, я готовий був битися і заснути навічно з мечем у руках.

Але море з кожним днем ставало спокійніше. Вітрила стояли майже нерухомі, небо мирно лежало над головою.

На одинадцятий день усе зупинилося. Жодного подиху вітру, жодної хвилі, жодної землі, жодного живого створіння.

Риби завмерли, води перетворилися на скло, водорості стали скульптурами. Тривога увійшла в моє серце.

Я роззирнувся, подивився навколо себе, і холод заповнив мої легені. Я нарешті впізнав ці місця, ці страшні місця. Я, Одіссей, цар Ітаки, єдиний зі смертних, хто вижив тут. Але ніколи, ніколи смертний не міг вижити двічі там, де він мав померти.

Лагідна тиха поверхня відкрилася мені посеред моря. Жодної хвилі, жодного подиху вітру. Тихе водне дзеркало майже не дихало. І все-таки я знав, що це одне з найстрашніших місць на землі.

Ліворуч моїм очам відкрилась ущелина. Та сама ущелина. Я добре її пам’ятаю.

Я ніби побачив знову, як ми виходимо з неї, живі залишилися тільки я й кілька моїх друзів. Каллімах тоді подивився на мене особливим поглядом, він відчував, що за хвилину його не буде серед живих. Спустися до мене одного дня, Одіссею, сказав він. Спустися до мене.

Я спущуся до нього в царство мертвих. Я маю побачити всіх, хто був зі мною, я маю пролити сльози на їхніх плечах. Я живу завдяки їм, а вони мертві через мене. Думка ця давно не дає мені спокою, вона притисла мене до землі. Болить спина, мої в’язки не відчувають один одного, плечі стали крихкі. Надто тяжка ноша.

В ущелині живе Сцилла. Лагідна морська поверхня переді мною була Харибдою. За хвилину вона відкриє своє криваве нутро.

Я знову з ними зустрівся. Але порядок тепер інший. Сцилло, мила моя Сцилло, я боюся, що тобі вже нічого не залишиться.

* * *

Море раптом стало наповнюватися рухом, повільно, не кваплячись. Харибда відчувала присутність чоловічого тіла. Хижак завжди відчуває тепло чужого життя.

Мій корабель знову поплив, вода різкіше вдарялася в борти, праворуч від себе я помітив обриси величезного чорторию. Я знав, що все прискорюватиметься, рухаючись до кінця, що вир ставатиме глибший, що рух води та вітрів ставатиме швидший, і нарешті паща Харибди розкриється, і моє тіло розірветься в ній, як тільце тендітної комахи, яку я нещодавно тримав між своїми пальцями.

Серце Харибди вирувало в очікуванні, вивергаючи з себе фонтани води. Корабель мій поступово нахилявся праворуч, я втрачав рівновагу. Я вже відчував холодне дихання вітру на своїх щоках. Судно моє зробило півколо, огинаючи чорторий. Потім повне коло. Потім ще одне.

Відстань дедалі скорочувалася, коло звужувалося, кожної наступної хвилини я був ближчий до смерті. Я знав, що якоїсь миті просто пірну туди, і все закінчиться, і темрява покриє мої очі, і глибока тиша ввійде в мою душу, і я втрачу дар вимовляти слова, і втрачу дар радіти чи сумувати. Мій погляд блукав то там, то тут, і я не знав, де шукати порятунку.

— Не бійся, Одіссею.

Я затремтів.

М’який жіночий голос прошепотів ці слова зовсім поруч. Хтось невидимий став за моєю спиною, щоб утішити мене. Я відчув солодкий запах і тепло, як від вогнища.

Я озирнувся, але нікого не побачив.

— Не бійся, Одіссею.

М’який жіночий голос, я впізнав його, звісно, як же я міг не впізнати його.

— Афіно, мила моя Афіно, ти знову рятуєш мене. Так, Одіссею. Твій голос вселяє спокій у моє серце. Треба діяти, Одіссею. Як твої рідні? Згорни вітрила, Одіссею. Як Аполлон з Артемідою? Дістань линву з вітрил. Я чув, що Аполлон знову закохався в смертну, це правда? Зроби на ній петлю, шириною в три лікті. Знаєш, якщо боги закохуються в смертних, значить у світі ще є надія. Подивися на скелю перед собою, бачиш її? Адже так боги спускаються з небес. На ній гострий виступ. І в цьому є якась дивовижна доброта. Прив'яжи один край линви до борту, закріпи його добре, іншим ти маєш зачепитися за той виступ. Коли бог спускається на землю, серце смертного тут може не витримати. Линва витримає, я зробила її міцною, навіть злі чаклуни не зможуть її розірвати. Серце може не витримати від вдячності, яка його наповнює. Одіссею, ти схибив, ти не влучив, ти не чуєш мене, ти зараз зробиш коло і спробуєш іще раз. Афіно, тільки тебе я й чую, тільки тебе я й слухаю, твій голос живе в мені, він замінив мені моє серце.

Корабель уже мчав до виру. Голос богині п’янив мене, я відчував себе немов уві сні, але я робив усе, що вона говорила. Друга спроба буде останньою. Линва зачарована подихом богині, вона витримає, моє серце зігріте голосом богині, воно витримає.

Судно сильно нахилилося, я впав на дно і вдарився плечем. Але швидко піднявся, знайшов поглядом виступ на скелі, і все моє тіло стиснулося в одну малесеньку точку, в одну стиснуту краплю волі та м’язів. Воно зросталося з цією жахливою скелею. Я не міг не влучити. Ні, я не міг не влучити.

Коли до кручі залишалося не більше сотні ліктів, я взяв линву, вдихнув повітря на повні груди, наповнив ним легені, порахував до трьох — і кинув. Петля зависла над виступом, вона летіла цілу вічність, і я заплющив очі. Якщо я схибив, це була смертельна помилка.

Наступної миті корабель рвонуло в бік ущелини. Петля зачепилася за виступ, судно було прикуте до кручі.

Чорторий ставав сильніший, я побачив, як у нього потрапила велика зграя сріблястих риб, вона боролася з цією божевільною товщею води, вона звивалась, як тіло величезної жінки, але все було марно.

Кілька маленьких акул опинились у вирі, я бачив, як вони втрачали здатність до опору.

Я бачив двох восьминогів, яких течія несла, викидаючи на поверхню, а потім іще дужче занурюючи вниз.

Я бачив залишки рибацького човна, його господар був мертвий, і він падав у