Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

це щось, — сказав він. — А «щось» можна поділити. Якщо сюди нашим слідом прийде людина, яка не має нічого, вона зігріється й перекусить. І не помре». Насамкінець ще й уніс оберемок дрівець. І теплим оком оглянув підлатану житлобу, радий за незнайомого бродника, котрий, може, завіється сюди… Після дводенних мандрів ми натрапили на ветху кумирню. Такі каплиці клали лісовим божествам. Там, у шкіряній торбочці, ми знайшли рис і чай. Свого їдла вже не мали. «Дух Каньгу подбав про нас», — побожно зронив Чан Бао. Та я знав, що се подбав про нас такий же тайговик, як він, що носив у собі дух братства і закон збереження добра… Ми йшли без остраху в нечувані нетрі, йшли, загублені в обширі й часі, і ділилися. Ділилися, не маючи самі вдосталь, із невидимими насельниками Лісу. І Ліс ділився з нами, підкидаючи неочікувані дарунки й потішні несподіванки. Тоді Чан Бао витискав крізь вузькі очиці радісні сльозини й казав: «Каньгу весело. Він бавиться з нами». Світ приймав нас у свої обійми. Я ставав світованом. Наближався до розуміння, що ключ до удачі — се не ловити, а кидати, не брати, а давати. А перегодом дійшов і вищої правди: все, що ти встиг зробити для сього світу, ніщо не забере. Навіть смерть.

Горіхова галузка звільна хиталася на легкому вітерці, що вечорами приносив із недалекого ялинника дух живиці. Пустотливо черхала листям його розмаяну сиву чуприну. Старий дістав гілку рукою, притулив до лиця і сказав:

— На оріхи неврожай. Діти, що сьогоріч зачнуться, будуть слабкими…

Я не перепитав, яким чином зав'язь горіхів пов'язана із зав'яззю людських дітей. Либонь, це одна з данностей світу, які йому відомі. Я вчився приймати почуте й побачене без запитань. А може, просто він був одним із тих, що не повчав, не наставляв, навіть не пояснював. Він просто був поруч, жив, показував, як жити. А головне — надихав. Це було не натхнення, ні, а саме — надихнення, надих. Прийде час, і він навчить мене вслухатися у звучання слів, у їх таємну потугу. І звичайні слова відкриють свою приховану владу.

Перед тим, як відійти на спочинок, старий кинув волову шкуру до мочила, яке вимив за хатою потічок від нашого кадуба, що збігав у діл, до села. Навіщось це було потрібно.

А наступного дня ми купалися. Вода в озері встоялася, воно ще здаля кліпнуло нам темно-зеленим оком. На залишеному острівці латаття сиділи, важко дихаючи, великі пулькаті жаби-коропані. Ми роздяглися і увійшли в твердь води, що кольнула тіло тисячами голочок. І попливли. Він плив якось по-особливому, як бобер, не порушуючи плеса, наче без руху сунувся у воді, час до часу занурюючи голову. Я ж лупив по поверхні, здіймаючи бризки і зчиняючи шум. Ми пливли, як і жили, по-різному. Я швидко стомився і вийшов на берег. Дрижаки трусили тіло. А він усе плавав і плавав, без поспіху й натуги, приплющивши в блаженстві очі, наче якийсь водяний звір.

Потім ми лежали на шовковистій траві псяйці й дивилися в небо. Він спроквола говорив:

— Вода робить спротив, доки не приймеш її. Якщо довірливо віддатися їй, то й вона тебе прийме. Плавай не силою, а нутряною радістю. Так, щоб вода проходила через тебе, промивала всього. Тоді будеш, як риба. Не забувай, що ти і сам вода, і матірна вода навчить, як бути з нею, і наллє в тебе всього жаданого по потребі. Можна не вміти читати й писати, зате плавати знати треба. Бо се велике благо. Як голова спочиває в ширянні мрії, так тіло дістає повноту свободи у воді. Лишень у плавбі.

І ще він розповідав про саму воду. Про неї говорив особливо охоче.

— Вода не до води. Вода є мертва і жива, і вичахла, виморена. Як чоловік. Якась добра для пиття, якась для ліку, а котрась — для плавання. Треба дивитися, де кінь купається. Я се озеро давно запримітив — сюди з нічного завжди волоські коні завертають. Вони вперто відбиваються від стійбища. Кінь і жаба показують живу воду. Бачиш, як тут булькоче?

На плесі і справді де-не-де скипали пацьорки бульбашок. Звідти несло тухлими яйцями.

— Гора дихає через озеро. Видихає глибинну гірчаву. Се вона покусує тіло. Така купіль дуже гойна як для кісток, так і для шкіри й утроби. Коні знають, що шукати. Плавай тут щодня. Наситишся спокоєм гори.

І я плавав. Бувало, що й двічі на день. Спочатку переборював судоми від ошпарювання студінню, дзьобання невидимих їжаків, непоборну твердість альпійської води. Потім це несподівано переросло в задоволення, а відтак стало потребою. Я порозумів воду, вода прийняла мене. Прийшло відчуття злиття з нею, відчуття легкості порухів рук і ніг, майже, як плавників у риби. Прийшло незмірно глибше й новіше відчуття — радісної свободи. Свободи віднайденого родимого середовища, первісного стану рівноваги тіла й духу.

Я плавав усе частіше й довше в цьому підхмарному озері — загубленій у лісах краплині неба. Розкошував у воді, і жуки-плавунці, жаби і риби вже мали мене за свого, а восково-біла лілія, здавалося, сором'язливо підморгує мені хтивим жовтим оком. Навіть беркут, принаджений ворухкою тінню у воді, спускався над озером так низько, що я бачив себе в його темному скляному оці.

Тут, у безгомінній карпатській пущі, біля крихітної водойми, народженої колись із уламка льодовика, почав я розуміти матірну сутність води, давнішої за світ. Почав осягати слова старого: «Чоловік біля води — дома. А з доброю водою і сам добрий. Якщо чоловік щодня ходить пішки бодай годину, то проживе на п'ять років більше. І сі години будуть найліпшими в його житті. А якщо плаває, то житиме стільки, скільки хоче. І припливе туди, куди треба — до тихої води».

Так він казав, чоловік, який відкрив мені серед іншого розкіш єднання з водою.

«Лічниця» на воловій шкурі

Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу і побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи.

— Хто вони? — запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру і розстеляв її на моріжку біля потічка.

— Се люди, які не хочуть бути хворими.

Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці і сказав:

— По одному будете ставати босака