Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Я теж так думала. Та, видно, насправді все було по-іншому.

— Може, воно й на краще. Хіба ти не цього хотіла? Щоб із цим покінчити? Може, так навпаки легше, що це не тобі довелося?

— Ні, не легше. Він уразив мою гордість, розумієш?

— Розумію. Справді неприємно. Зате ти так класно виглядаєш. Я б у житті не здогадалася, що в тебе якісь проблеми. І ти добряче схудла, правда?

— Ага. Загалом на десять кілограмів, — гордо сказала Наталія.

— Та це ж страшенно багато! Як тобі вдалося?

— Я просто менше їм. І зовсім не їм жирного. Ще кілька кілограмів — і я справді класно почуватимусь.

— Може, мені теж варто сісти на дієту?

— Та ти що! Ти й так суперхуда, а в мене скрізь сало. Це після Португалії... Так чи сяк... Може, ти голодна?

— Звісно. Я завжди голодна.

— Зараз чимсь тебе пригощу. Мами немає, але вона зрадіє. Бо ніяк не може зрозуміти, чому я не хочу їсти її спагеті «Карбонара». Триста шістдесят калорій у ста грамах...

— Ти що! Який жах!

— Справді жах. У порції понад сімсот калорій. Кошмар!

— А ти класно орієнтуєшся в тих калоріях.

— Ну, ти ж знаєш, що в мене з математикою все гаразд. Мені не можна, але ти спокійно попоїж, бо худа мов дошка. Зараз тобі розігрію.

За хвилину кухня сповнилася ароматом підсмаженої грудинки.

— Як же воно пахне! Мені аж слинка тече! — вигукнула Лінка.

І подумала, що, мабуть, ніколи не сяде на дієту. Ну, хіба що справді добряче погладшає. Та доки носитиме розміри, менші, ніж 40 — усе гаразд.

Лінка думала про одне. Як здобути гроші? Цей подарунок, квиток на потяг, міг би бути спільною чудовою поїздкою. Можна поїхати до Кракова... Мабуть, Краків узимку такий гарний! І ще там гарні музеї, Адріан точно був би задоволений. Авжеж... але де взяти кілька сотень? Навіть, якби їй удалося купити ці квитки за акційними цінами, то...

Подумала про різні відомі їй можливості заробітку. Флаєри? Нізащо! Пригадала, як доводилося щоразу прохати, аби її впустили до будинку, і те, як мешканці ставляться до розповсюджувачів флаєрів. Бр-р-р... Тоді вона постійно почувалася якимсь непроханим гостем, мало не загарбником... Друкарня? Іще гірше. Зрештою, друкарня асоціювалася в неї з Адріановою мамою. Лінка її там побачила, але Адріан у це не повірив...

Адріанова мама приховувала, що працює в друкарні, робота була дуже важкою, а її рідні про це не знали. Тому в Адріана ці спогади викликали біль. Лінка не могла знову піти туди бодай через нього. А ще цікаво, що чувати в Лукаша, її товариша з роботи. Вона давно не мала від нього звісток. Може, написати йому, раптом він може щось порадити з роботою?

Написала до нього на Фейсбуку й пішла заварити собі свіжого чаю. Повернувшись до кімнати з паруючим напоєм, прочитала повідомлення:

«Привіт! У мене все супер. Живу тепер на Мокотові. І наразі ніде не працюю, зосередився на навчанні. Про роботу нічого не чув, та коли про щось довідаюся, дам тобі знати. Лукаш».

Авжеж. У нього все супер. Цікаво, чи він і далі із цією жінкою? Тією, з якою прийшов до пана Антонія. Вона виглядала набагато старшою за нього. Може, він у неї й живе. Цікаво, чи утримує вона його? Якщо так, то йому, можна сказати, пощастило.

І відразу подумки вилаяла себе за такі ниці думки. Адже якби ситуація склалася навпаки, це б нікого не вразило. Адріан був за неї старшим. Марцін теж старший за Наталію. Інес, її однокласниця, зустрічалася із хлопцем, старшим за неї років на десять, і якби вона зрештою перебралася жити до нього, усі б теж уважали, що це нормально. Але жінка старша за хлопця... Це викликало дивні емоції.

Лінка закрила комп'ютер. Ну, що ж. Колись вона про це подумає. А поки що треба лягати, завтра школа. Звісно, у неї досі немає підручника з англійської. Мама знову щось там нарікала, мовляв, дорогий, і порадила Лінці пошукати вживаний в Інтернеті. Та виявилося, що це неможливо, бо це була нова версія, яку вимагали для підготовки до випускних, і вживаних просто не існувало. А загалом Лінка замислювалася, чому ці підручники справді такі неймовірно дорогі. Може, про це справді варто написати.

* * *

«Жалоба за втраченим коханням нагадує жалобу після смерті близької людини», — прочитала Наталія в Інтернеті. Вона ніяк не могла заспокоїтися, і заходила на різні сайти й форуми, щоб знайти якусь розраду.

Перший етап: удар, шок, приголомшення. Для цієї стадії характерні почуття жалю, розпачу, гніву, люті.

Другий етап: заперечення ситуації, недовіра, дезорганізація. Усе це супроводжується відчуттям спустошеності. Людина відчуває безпорадність і безсилля.

Третій етап: власне жалоба, тривалі періоди смутку й самотності. Дратівливість і плаксивість.

Четвертий етап: заспокоєння.

П'ятий етап: примирення з утратою. Нові цілі, надія, радість життя.

Наталія скривилася й замислилася, що, власне, вона відчуває. Їй здавалося, що вона пережила всі ці етапи водночас. Дівчина зламалася й написала Марцінові повідомлення. Звичайно, вона знала, що не повинна цього робити, адже це він її покинув. Але їй хотілося... Наталії здавалося, що, може, хлопець уже шкодує про свій учинок і тільки й чекає, коли вона простягне йому руку. Та, мабуть, він думав інакше, бо від ранку не відгукнувся. Спершу Наталія думала, що Марціна немає в маті, що в нього немає часу сидіти за комп'ютером, проте обманювати себе довше було неможливо. Марцін мав у телефоні месенджер і завжди користувався ним, де б не опинився. Отож, Марцін завжди був онлайн. Навіть уночі прокинувся б, почувши сигнал повідомлення.

Дівчина досі відчувала гнів, досі була шокована тим, що трапилося й намагалася це заперечити. Геть як під час справжньої жалоби. Мабуть, так воно і є. Наталія то планувала, як повернути Марціна, то замикалася в собі з відчуттям порожнечі й жахливої самотності. Як дивно: вона не почувалася самотньою в Португалії, хоч довго його й не бачила. Чому? Невже ми цінуємо кохання лише тоді, коли його втрачаємо?

Наталія здригнулася. «Адже втрачене можна повернути», — подумала вона. А в цьому випадку напевно! Потрібен лише якийсь план дій, треба щось вигадати. Може, їм вдасться випадково зустрітися? Але як підлаштувати цю «випадковість»? Найкраще б це сталося на якій-небудь вечірці. Але Марцін на вечірки