Джордж Орвелл - Данина Каталонії

щоб люди на підконтрольній Франко території, принаймні міські робітники й найбідніші селяни, йому симпатизували чи прагнули його перемоги, проте з кожним порухом праворуч міць уряду ставала все менш очевидною. Зрештою, все вирішила ситуація з Марокко. Чому не було повстання в Марокко? Франко намагається встановити в Марокко ганебну диктатуру, але марокканці усе ж надають перевагу йому, а не урядові Народного фронту! А правда полягала в тому, що в Марокко не було жодної спроби підняти повстання, адже це означало б надати війні революційного забарвлення. Першочерговим завданням було переконати населення у чесності уряду, а це можна було зробити лише проголосивши незалежність Марокко. Уявіть собі при цьому задоволення французів! Найкращу стратегічну можливість війни було змарновано намаганнями задобрити французький та британський капіталізм. Комуністична політика була спрямована на перетворення війни на звичайну, нереволюційну, в ході якої на шляху уряду були значні перепони. Війну такого типу можна виграти лише за допомогою техніки, тобто маючи необмежені поставки зброї, але головний постачальник зброї уряду — СРСР мав невигідне географічне розташування порівняно з Італією та Німеччиною. Можливо, гасло РПМЄ та анархістів: «Війна і революція неподільні» було не таким уже й недалекоглядним, яким здавалося на перший погляд.

Я навів свої причини вважати, що комуністична антиреволюційна політика була помилковою, але поки вона впливає на хід війни, я не хочу вірити, що мої судження правильні. Сподіваюсь, що вони помилкові, дуже на це сподіваюсь. Хотів би я побачити перемогу у цій війні — байдуже, як саме вона була б здобута. Звичайно, поки ми не відаємо, що станеться далі. Уряд може знову повернути ліворуч, Марокко може повстати, Англія може вирішити вивести з гри Італію, заплативши певну суму, війна може бути виграна суто військовими засобами — певності немає ні в чому. Викладені вище думки мають право на існування, і лише час покаже, чи мав я рацію.

У лютому 1937 року мені все бачилося в іншому світлі. Мене нудило від бездіяльності на Араґонському фронті, до того ж я усвідомлював, що так і не зміг долучитися до боротьби. Я часто згадував тоді побачений у Барселоні плакат, що, звинувачуючи, запитував у перехожих: «А що ти зробив задля демократії?» І розумів, що відповісти на це можу лише так: «Отримував харч». Коли я вступив в ополчення, то пообіцяв собі вбити хоча б одного фашиста. І якби кожен із нас убив хоча б одного, то їх давно б жодного не залишилося. Проте я досі нікого не вбив — просто не мав нагоди. Звісно, мені хотілося до Мадрида. Кожен, незалежно від політичних поглядів, прагнув потрапити у Мадрид. Ймовірно, це означало перейти в Інтернаціональну бригаду, оскільки РПМЄ мав зараз нечисленне військо в Мадриді, а анархісти тепер не такі чисельні, як раніше.

Звичайно, поки що слід було залишатися на передовій, проте я усім казав, що, коли ми підемо у відпустку, я, якщо зможу, перейду в Інтернаціональну бригаду, що, своєю чергою, означало перейти під юрисдикцію комуністів. Багато хто намагався мене від цього відрадити, проте жоден не робив реальних спроб мені завадити. Справедливості заради слід зазначити, що в РПМЄ не займалися переслідуванням відступників, можливо дарма, зважаючи на обставини. Нікого не карали за відмінні від їхніх політичні погляди, хіба окрім фашистських. За час, що я провів у рядах РПМЄ, я часто і різко критикував їхню «лінію», але жодного разу не мав через це проблем. Ніхто не наполягав на тому, щоб бійці ставали дійсними членами політичної партії, проте, гадаю, більшість ополченців якраз були партійними. Сам я так ніколи в партію і не вступив, хоча мене радше засмутило, коли заборонили РПМЄ.

Розділ 6

А тим часом життя було одноманітним і вдень, і вночі. Варта, патрулі, копання окопів, багнюка, дощ, пронизливий вітер, а інколи й сніг. У квітні нарешті потеплішали ночі. Тут, на плато, березень скидався на англійський березень з чистим безхмарним небом і поривчастими вітрами. Уже на цілий фут піднявся озимий ячмінь, на вишнях з’явилися рожеві пуп’янки (лінія фронту тут пролягала поміж закинутих садів та городів), якщо постаратися, то у рівчаках можна було знайти фіалки і щось схоже на дикий гіацинт, наче поганенький пролісок. Одразу за нашими окопами струменів потічок — чудовий, зелений, з бульбашками, і це вперше за час перебування на фронті я побачив чисту прозору воду. Пам’ятаю як уперше за шість місяців скупався — зціпив зуби й поліз у струмок. Неважко здогадатися, що купався я недовго — вода була просто крижаною.

Усе й далі було спокійно, як завжди, нічого не відбувалося. Англійці називали це не війною, а якоюсь безглуздою пантомімою. Ми майже ніколи не потрапляли під прямий обстріл фашистів. Єдину небезпеку становили сліпі кулі, які, після пересування лінії фронту, летіли зусібіч. У цей час всі поранення були від сліпих куль. Артур Клінтон отримав кулю, що з’явилась незрозуміло звідки і роздробила його ліве плече, паралізувавши руку, боюсь, назавжди. Інколи стріляла артилерія, проте дуже неефективно. Свист і вибухи снарядів ми сприймали як розвагу. Фашисти жодного разу не поцілили в наш бруствер. За декілька метрів позаду нас стояв маєток з великими господарськими будівлями, які ми використовували як склад, штаб-квартиру та кухню. Саме в них намагалися влучити фашистські гарматники, проте між нами було п’ять чи шість кілометрів, отож усе, що їм вдавалося — вибити шибку чи відколоти стіну. Небезпека могла загрожувати лише тоді, коли ви йшли дорогою й починався обстріл. От тоді снаряди рвалися з обох боків. Ми майже одразу опанували таємниче мистецтво вгадувати за звуком, наскільки близько впаде снаряд. У цей період часу фашисти стріляли снарядами жахливої якості. Хоча вони були калібру 150 мм, вирви від них утворювалися шести футів завширшки й чотирьох завглибшки, а принаймні один з чотирьох снарядів не вибухав. Переповідалися звичні романтичні фронтові казочки й легенди про саботаж на фашистських заводах, про снаряди, які так і не вибухнули і в яких замість заряду знаходили клаптик паперу з написом: «Червоний фронт». Не знаю, мені такого бачити не доводилося. Просто насправді снаряди були дуже старими. Хтось розкрутив гільзу і побачив на капсулі дату — 1917 рік. Озброєння фашистів було таким самим, як і у нас, тому часто нерозірвані снаряди ремонтувалися та відправлялися назад. Кажуть, був один снаряд, що мав власне прізвисько, і який щодня літав туди-сюди, та так і не розірвався.

Уночі ми посилали невеликі патрулі на нейтральну територію поблизу фашистського табору.