Міндзяк Андріана - Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана

Аурелія знала, що її життя змінюється. Вона не могла залишитися в тому домі, де ще зберігалася пам'ять про батька. Родичі, хоч і були їй рідними, але все ж стали для неї чужими. Вони забрали її до себе, і хоча вони старанно намагалися зробити все, щоб вона почувалася як вдома, Аурелія все одно не могла адаптуватися до їхнього життя. Новий будинок здавався холодним і порожнім, а у її серці залишалося місце тільки для батька, який більше не був поруч.

Ці кілька тижнів після похорону були для неї немов важкий туман. Вона відчувала себе як маріонетка в руках чужих людей, що намагалися дати їй розраду, але не могли замінити те, що вона втратила. Щоразу, коли вона намагалася посміхнутися або виглядати спокійною, її серце стискалося від болю, і знову з'являлася тривога — що вона буде робити далі?

Проте навчання залишалося тим, що хоч якось давало їй надію. Вона все більше заглиблювалася в медицину, намагаючись відволіктися від гіркоти, що навалилася на її душу.

Лео залишався її підтримкою. Вони були разом у групі, і він вчився разом з нею. Він допомагав їй адаптуватися в нових умовах, хоч і бачив, як важко їй було з цими змінами. Але він не відходив від неї, навіть коли вона намагалася бути самостійною. Він був поруч на кожному занятті, підказував, коли щось було неясно, і підтримував, коли її погляд мандрував до спогадів про батька.

Вони проводили багато часу разом, часто залишаючись після лекцій, обговорюючи складні теми з медицини. Лео був не тільки відмінним студентом, але й справжнім другом, здатним підняти настрій навіть у найважчі моменти. Він підтримував її, навіть коли вона не могла розкрити свої почуття до кінця. А коли з’являлося бажання бути наодинці з собою, Лео просто був там, поруч, не наполягаючи, але і не відходячи.

І ось коли вони одного разу сиділи разом у студентській бібліотеці, обговорюючи чергову тему, Лео несподівано подивився на Аурелію, і в його погляді можна було побачити, що він знає більше, ніж каже. Він намагався не піднімати важкі теми, але інколи його погляд залишався на ній занадто довго.

"Ти знаєш, я завжди вірив у те, що ти зможеш знайти свій шлях. Твій батько був правий, коли вірив у тебе", — сказав Лео після паузи.

Аурелія не могла відповісти одразу. Вона просто подивилася на нього, її серце переповнювали почуття вдячності і болю. Вона вирішила сказати щось, чого не сказала б раніше.

"Я... я не знаю, чи я на правильному шляху, Лео. Це так важко... Жити без нього, без тата. Я навіть не знаю, чи я дійсно готова до цього всього", — сказала вона тихо, опустивши голову.

Лео на мить замовк, а потім поклав свою руку на її, злегка стискаючи її пальці.

"Ти не одна, Ауреліє. І ти не повинна бути готовою до всього. Все йде так, як має бути. І ти знайдеш свій шлях, навіть якщо зараз це здається неможливим".

Аурелія не змогла відповісти, але в її серці було відчуття, що з Лео вона справді не одна. Він не був її обтяженням чи співчутливим другом. Він був тим, хто дозволяв їй бути слабкою, хто дозволяв їй дихати, не вимагаючи відразу від неї чогось більшого, ніж вона могла дати.

Вони разом продовжували навчання, і з кожним днем Аурелія розуміла, що вона має більше сил, ніж вважала. З кожним новим знанням, яке вона отримувала в медичному коледжі, вона наближалася до свого справжнього покликання. І хоча її серце ще боліло, вона знала, що це був її шлях. І Лео був тим, хто допоміг їй зрозуміти це.

Медичне навчання стало для Аурелії не просто шляхом до професії, але і шляхом до самовизначення. І Лео був частиною цього шляху, підтримуючи її в кожному кроці.