В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

лежав горілиць біля підніжжя того пам’ятника, якому козиряв Генерал. Він цілком міг би відпочивати того спекотного дня, дивлячись у небо, синє, немов той птах щастя, тільки от підпис стверджував, що це було самогубство. Поки ми летіли до Гуаму, а до міста входили танки, підполковник прийшов до меморіалу, дістав службовий пістолет і зробив діру у своїй полисілій голові.

— Справжнім героєм, — сказав я.

У нього була дружина й діти, я не пам’ятав скільки. Я не відчував до нього ані симпатії, ані відрази, і коли укладав список на евакуацію, то оминув його. Пір’їнка провини залоскотала мені по шиї.

— Не знав, що він на таке здатен, — сказав я. — Якби ж я знав…

— Якби хтось з нас знав. Але хто ж міг? Не звинувачуйте себе. Чимало людей загинули під моїм керівництвом. Мені шкода кожного з них, однак смерть — частина нашої роботи. Одного дня цілком може бути наша черга. Будемо пам’ятати його тим мучеником, яким він був.

Ми підняли тост чаєм за підполковника. Окрім цього останнього вчинку, він, скільки мені відомо, героєм не був. Імовірно, Генерал це теж відчув, бо наступними його словами були:

— Звісно, за життя ми могли б його використати.

— Для чого?

— Наглядати за тим, що там роблять комуністи. Так, як вони, певно, наглядають за тим, чим зайняті ми. Ви про це не думали?

— Про те, як вони за нами стежать?

— Саме так. Прибічники. Шпигуни серед нас. Сплячі агенти.

— Це цілком можливо, — сказав я, мої долоні пітніли. — Вони достатньо хитрі й розумні для того.

— То хто це може бути? — Генерал подивився на мене пильно, а може, й підозріло. У руці його був кухоль, і, піймавши погляд Генерала, я краєм ока стежив за кухлем. Якби він спробував ударити ним мене по голові, я мав би півсекунди на реакцію.

— У в’єтконгівців агенти всюди, — вів він далі. — Один з них цілком може бути з нами.

— Ви справді думаєте, що хтось з наших людей — шпигун? — Тепер у моєму тілі не пітніли лише зіниці. — Може, військова розвідка? Чи технічний персонал?

— Ніхто не спадає на думку? — Він не зводив з мене своїх холодних очей і досі стискав кухля в руці.

Я ковтнув холодного чаю і замислився. Якби зараз зробити рентген мого черепа, він показав би хом’ячка, що божевільно носиться у своєму колесі, намагаючись продукувати ідеї. Якщо я скажу, що нікого не підозрюю, тоді як він, вочевидь, підозрює, це буде погано виглядати для мене. В уяві параноїка лише шпигуни заперечують існування шпигунів. Тож мені треба назвати підозрюваного, того, хто відведе його від мене, але й справжнім шпигуном не буде. Перший мені на думку спав огрядний майор, і його ім’я справило на Генерала бажаний ефект.

— Він? — Генерал насупився і нарешті відвів від мене очі, натомість почавши вивчати кісточки на своїх пальцях, бо ж моє малоймовірне припущення відволікло його. — Він такий товстий, що власний пупок бачить лише у дзеркалі. Гадаю, ваші інстинкти вас зрадили, капітане.

— Може й так, — сказав я, прикинувшись присоромленим.

Дав Генералові свою пачку сигарет, аби відволікти його, і повернувся до свого бараку, переповісти моїй тітці зміст нашої розмови, оминувши нецікаві подробиці про свій переляк, тремтіння, спітніння і так далі. На щастя, у таборі, де мало що могло пом’якшити лють Генерала, ми лишалися недовго. Незабаром по прибутті до Сан-Дієго я написав своєму колишньому професорові, Ейвері Райту Гаммеру, шукаючи його допомоги в тому, щоб залишити табір. Вони з Клодом були сусідами в гуртожитку під час навчання, і саме йому Клод розповів про багатонадійного в’єтнамського студента, якому потрібна стипендія для навчання в Америці. Професор Гаммер не лише знайшов мені стипендію, він став найважливішим моїм учителем після Клода та Мана. Саме професор керував моїм вивченням Америки і навіть погодився вийти зі своєї сфери, щоб керувати моєю дипломною роботою — «Міф та символ у літературі Ґрема Ґріна». Тепер цей добрий чоловік знову взявся до роботи на моє прохання, погодився стати моїм спонсором і, до середини літа, влаштував мене на посаду клерка на кафедрі сходознавства. Він навіть зібрав для мене гроші серед моїх колишніх викладачів — широкий жест, який дуже мене зворушив. Як я написав тітці, цієї суми мені вистачило на автобусний квиток до Лос-Анджелеса, кілька ночей у мотелі, внесок за квартиру біля Чайнатауну та старий «форд» шістдесят четвертого року. Влаштувавшись на місці, я обійшов усі сусідні церкви у пошуках того, хто став би спонсором для Бона, адже релігійні та доброчинні організації довели свою прихильність до біженців. Знайшов Предвічну Церкву Пророків, що, попри разючу назву, пропонувала свої духовні блага зі скромної вітрини біля обшарпаної автомайстерні та порожнього бетонного майданчика, на якому збиралися героїнові фанатики. Трохи переконливості та скромний грошовий внесок, і округлий преподобний Рамон, чи Р-р-р-р-амон, як він сам себе називав, погодився стати спонсором і номінальним роботодавцем Бона. До вересня, саме до початку навчального року, ми з Боном возз’єднались у шляхетній бідності нашої квартири. Тоді я пішов до ломбарду в діловій частині міста і купив останні необхідні для життя речі — радіо та телевізор.

Щодо Генерала та Мадам — вони теж врешті-решт опинились у Лос-Анджелесі, спонсоровані невісткою американського полковника, що колись був радником Генерала. Замість вілли вони винайняли бунгало в дещо менш фешенебельному районі Лос-Анджелеса, відвислій діафрагмі міста, прилеглій до Голлівуду. Щоразу як заїжджав до них пізніше, писав я тітці, бачив, що Генерала досі охоплює страх. Він безробітний і вже не генерал, хоча колишні офіцери досі називають його саме так. Під час наших зустрічей він вживав просто безсоромну кількість дешевого пива й вина, хитаючись від люті до меланхолії — можна собі уявити, що те ж саме відбувалося й з Річардом Ніксоном не так далеко звідси. Іноді він так давився власними емоціями, що я боявся, що доведеться вдатися до способу Гаймліха. Не те, щоб йому не було чим зайняти свій час. Однак саме Мадам знаходила школи для дітей, виписувала чек за оренду, ходила по магазинах, готувала їжу, мила посуд, чистила вбиральню, знайшла церкву, тобто займалася всією тією лакейською нудотою, якою раніше, за її життя в коконі, опікувались інші. До всіх цих завдань вона підходила з похмурою грацією і скоро стала домашнім диктатором, перетворивши Генерала на номінального голову, що час від часу гарчав на дітей, як один з тих запилених зоопаркових левів з кризою середнього віку. Так вони прожили більшу частину року, доки кредит