Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

у одному з розставлених уздовж портретної галереї фотелів, що скидалися на єпископські трони, насолоджуватися виглядом своїх скарбів, багато з яких було реквізовано з приватних колекцій тих мадридців, які під час громадянської війни обрали не той табір. Інші експонати, які надійшли з музеїв і палаців, що перебували в підпорядкуванні його міністерства, Вальс отримав у користування на невизначений термін. Йому подобалося пригадувати ті літні надвечір’я, коли маленька Мерседес, якій тоді ще не виповнилося й десяти років, усівшись батькові на коліна, слухала історії, що їх таїть у собі кожне з цих дивовижних творінь. Вальс часто повертався до цих спогадів, пригадуючи заворожений погляд своєї доньки, що слухала розповіді про Соролью і Сурбарана, Ґойю і Веласкеса.

Не раз Вальс переконував себе, що доки він тут, дні, проведені разом із Мерседес, дні його слави й достатку ніколи не проминуть завдяки сяйву і мріям, які йдуть від цих полотен. Уже давно донька не приходить, щоб провести вечір разом із батьком і послухати його розповідей про Золотий вік іспанського живопису, однак сама лише спроба знайти притулок у цій галереї підбадьорювала Вальса й допомагала забути, що Мерседес – уже доросла жінка, яку він не впізнав, коли донька у вечірній сукні танцювала під поглядами, сповненими жадоби й недоброзичливості. Скоро, дуже скоро він більше не зможе захистити її від цього похмурого світу, що чигає на Мерседес за мурами їхнього маєтку. Цей світ не заслуговує на неї.

Вальс мовчки докурив цигарку й підвівся. Крізь затулені фіранки линули приглушені звуки оркестру й гомін голосів у парку. Не обертаючись, він попрямував у бік сходів, що вели до вежі. Вісенте, відділившись від темряви, безгучними кроками рушив за хазяїном.

5

Вставивши ключ у замкову щілину, Вальс зрозумів, що двері до кабінету незамкнені. Він завмер, не відпускаючи ключ, а потім обернувся. Вісенте, який чекав унизу, зрозумів погляд хазяїна і миттю безшелесно піднявся сходами, виймаючи з внутрішньої кишені піджака револьвер. Вальс відійшов на кілька кроків, і Вісенте жестом наказав йому притиснутися до стіни, якомога далі від дверей. Щойно міністр опинився на безпечній відстані, охоронець звів курок револьвера і дуже-дуже повільно повернув круглу ручку. Дубові двері плавно подалися під власною вагою, відчинившись досередини кабінету, в якому панувала сутінь.

Тримаючи револьвер напоготові, Вісенте якусь мить вдивлявся в півтемряву. Крізь вікна сочилося голубувате сяйво, окреслюючи обриси Вальсового кабінету. Охоронець перебігся очима по великому письмовому столі, глибокому фотелю, книжковій шафі овальної форми, канапі зі шкіряною оббивкою, персидському килимі, що вкривав підлогу. У темноті нічого не рухалося. Охоронець намацав на стіні вмикач й запалив світло. У кабінеті нікого не було. Вісенте опустив зброю, заховав її назад до кишені й ступив кілька кроків до кімнати. Вальс стояв на порозі, виглядаючи з-за спини свого охоронця. Той обернувся й похитав головою.

– Мабуть, забув замкнути двері, коли виходив по обіді, – не надто впевнено промовив Вальс.

Вісенте зупинився посеред кабінету й ретельно розглядав усе довкола. Вальс підійшов до свого столу. Охоронець саме перевіряв віконні засувки, коли почув, що кроки хазяїна раптом затихли, і обернувся.

Погляд міністра був прикутий до столу. Великий конверт кремового кольору лежав на смужці шкіри, якою була обтягнута середина стільниці. Вальс відчув, як волосся на руках стало дибки, а всередині пробіг холодок.

– Із вами все гаразд, доне Маурісіо? – запитав Вісенте.

– Залиш мене самого.

Охоронець завагався на якусь мить. Вальс не відривав погляду від конверта.

– Якщо буду потрібний – я за дверима.

Вальс кивнув. Вісенте неохоче вийшов і зачинив за собою двері. Міністр далі нерухомо стояв перед своїм робочим столом, дивлячись на конверт із пергаментного паперу, немовби на гадюку, що ось-ось учепиться йому в горло.

Вальс обійшов стіл і сів у фотель, підперши кулаками підборіддя. Минула майже хвилина, перш ніж він наважився торкнутися пакета. Мацаючи вміст, Вальс відчував, як серце калатає в грудях дедалі швидше. Підсунувши палець під печатку, він розкрив конверт. Сургуч ще не застиг, тому Вальсові це вдалося легко. Він узяв пакет за краєчок і підняв угору. Вміст випав на стіл. Вальс заплющив очі й видихнув.

Книга була оправлена в чорну шкіру й не мала назви на обкладинці, лише гравюру, яка зображувала щось схоже на гвинтові, закручені, як мушля равлика, сходи, що спускалися згори донизу.

Вальсові затремтіла рука, і він стиснув її в кулак. З-поміж сторінок книжки визирала записка. Вальс схопив її. Це був аркуш пожовклого паперу, видертий із бухгалтерського зошита й розкреслений червоним на два стопчики з числами. Унизу, червоним чорнилом, було написано такі слова:

Твій час спливає.

У тебе лишилася остання можливість.

Перед входом до лабіринту.

Вальс відчув, як йому забракло повітря. Перш ніж він зрозумів, що робить, його руки сягнули до головної шухляди стола й дістали звідти револьвер. Міністр запхав дуло в рот і звів курок. Він відчув смак мастила й пороху. Нудота наринула на нього, але Вальс далі тримав револьвер обіруч, заплющивши очі, щоб стримати сльози, які котилися йому по щоках. А тоді на сходах почулися кроки і її голос. Мерседес говорила з Вісенте за дверима Вальсового кабінету. Він поклав револьвер назад до шухляди й витер сльози рукавом сюртука. Вісенте обережно постукав кісточками пальців у двері. Вальс глибоко вдихнув і зачекав якусь мить. Охоронець постукав знову.

– Доне Маурісіо? Прийшла ваша донька.

– Нехай заходить, – відказав Вальс надламаним голосом.

Двері відчинилися, і Мерседес, вбрана у сукню кольору червоного вина, зайшла, сяючи чарівною усмішкою, яка щезла, ледве дівчина поглянула на батька. Вісенте занепокоєно спостерігав із порога. Вальс кивнув і махнув рукою, щоб охоронець лишив його наодинці з донькою.

– Тату, з тобою все гаразд?

Вальс широко всміхнувся і встав із фотеля, щоб обійняти доньку.

– Звісно, що все гаразд. А надто зараз, коли я бачу тебе.

Дівчина відчула, що батько обійняв її міцніше, ніж зазвичай, занурюючи обличчя в її волосся і вдихаючи її запах, як то він робив, коли Мерседес була маленькою, неначе гадав, ніби пахощі її шкіри захистять його від усього лиха на світі. Коли батько нарешті розімкнув обійми, Мерседес помітила, які червоні його очі.

– Що сталося, татку?

– Нічого.

– Ти знаєш, що мене тобі не обдурити. Усіх інших – так, але не мене…

Вальс усміхнувся. Годинник на столі показував п’ять по дев’ятій.

– Бачиш: я виконую те, що пообіцяла, – мовила дівчина, розгадавши батькові думки.

– Я в цьому ніколи не сумнівався.

Мерседес