Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

прегарним каліграфічним почерком, який був уже знайомий мені. Я прочитав:

Любий Давиде!

Я хотів би першим привітати вас із новим етапом у вашій творчості. Я з величезною втіхою прочитав перші частини вашого роману «Місто проклятих». Сподіваюся, що мій маленький подарунок буде для вас приємним.

Я знову висловлюю вам свій захват і своє бажання, щоб одного дня наші стежки перетнулися. Переконаний, що так рано чи пізно буде, я залишаюся вашим відданим другом і читачем.

Андреас Кореллі

Маленьким подарунком був той самий примірник «Великих сподівань», який сеньйор Семпере подарував мені, коли я був дитиною, той самий, який я потім йому повернув, щоб мій батько його не знайшов, і той самий, який, коли я хотів купити його за будь-яку ціну, був комусь проданий лише за кілька годин до моєї появи. Я подивився на цей оправлений стосик паперу, що не так давно вміщував для мене всю чарівність і все сяйво світу. На обкладинці досі можна було помітити відбитки моїх дитячих пальців, заплямлених кров’ю.

– Дякую, – промурмотів я.

9

Сеньйор Семпере начепив окуляри й став роздивлятися книжку. Він поклав її на клапоть тканини, яким був застелений письмовий стіл у задній кімнаті його книгарні, і нахилив флексор настільної лампи, щоб пучок світла падав на книжку. Його експертний аналіз тривав кілька хвилин, протягом яких він зберігав благочестиву мовчанку. Я спостерігав, як він гортає сторінки, нюхає їх, погладжує папір і спинку оправи, зважує книжку на одній долоні, а потім на другій і нарешті згортає палітурку й крізь лупу роздивляється відбитки сухої крові, що їх мої пальці залишили там дванадцять або тринадцять років тому.

– Неймовірно, – мовив він, скидаючи окуляри. – Це та сама книжка. Як, ти кажеш, вона потрапила до твоїх рук?

– Я й сам не знаю. Сеньйоре Семпере, вам щось відомо про французького видавця, якого звати Андреас Кореллі?

– Його прізвище здається мені радше італійським, ніж французьким, хоч ім’я Андреас схоже на ім’я грека…

– Його видавництво в Парижі. «Едисьйон де ла Люм’єр».

Семпере замислився на кілька хвилин із виразом сумніву на обличчі.

– Боюся, я вперше чую про це видавництво. Я запитаю в Барсело, який усе знає, цікаво, що він мені скаже.

Ґуставо Барсело був одним зі старійшин корпорації книгарів старої Барселони, і його енциклопедична обізнаність була не менш легендарною, аніж його вдача, досить-таки шкарубка й педантична. Серед книгарів існувало прислів’я, що коли ти в чомусь сумніваєшся, то запитай у Барсело. У цю мить з’явився син Семпере, хоч і старший на два чи три роки від мене, досі такий сором’язливий, що іноді здавався невидимим. Він зробив знак своєму батькові.

– Тату, там прийшли по замовлення, яке ви, схоже, прийняли.

Книгар ствердно кивнув і подав мені грубу й обтріпану книгу.

– Тут останній каталог європейських видавців. Якщо хочеш, подивися, чи не знайдеш ти тут чогось, а я поки що обслужу покупця, – сказав він мені.

Семпере повернувся до прилавка, а я залишився сам-один у підсобному приміщенні книгарні, марно шукаючи в довіднику видавництво «Едисьйон де ла Люм’єр». Гортаючи каталог, я чув його розмову з жінкою, чий голос видався мені знайомим. Я почув, як у розмові згадали Педро Відаля, і вирішив подивитися, хто там прийшов.

Крістіна Саньєр, дочка шофера й секретарка мого наставника, переглядала цілий стосик книжок, які Семпере заносив до свого списку проданої літератури. Побачивши мене, дівчина чемно всміхнулася, але я був переконаний, що вона мене не впізнала. Семпере підняв очі й, побачивши мій розгублений погляд, швидко оцінив ситуацію.

– Ви знайомі, чи не так? – запитав він.

Крістіна звела брови, здивована, і знову подивилася на мене, неспроможна пригадати, хто я такий.

– Я Давид Мартін, – нагадав їй я. – Друг дона Педро.

– А й справді, – сказала вона. – Добрий день.

– Як ваш батько? – запитав я, не знаючи, що ще сказати.

– Дуже добре. Він чекає мене за рогом вулиці, у машині.

Семпере, який не пропустив жодного слова з нашої розмови, втрутився:

– Сеньйорита Саньєр прийшла по книжки, які замовив Відаль. А вони трохи заважкі, то чи не будете ви такі ласкаві й не допоможете їй віднести їх до машини?

– Не турбуйтеся… – запротестувала Крістіна.

– Без проблем, – сказав я, готовий заради неї віднести куди завгодно стос книжок, який був би не легший за багатотомне розкішне видання Британської енциклопедії разом з усіма додатками.

Я відчув, як щось хруснуло в мене в спині, і Крістіна стривожено поглянула в мій бік.

– З вами все гаразд?

– Не бійтеся, сеньйорито. Наш друг Мартін хоч і літератор, а проте він дужий, як бик, – сказав Семпере. – Правда ж, Давиде?

Крістіна подивилася на мене, не дуже переконана. Я подарував їй свою усмішку непереможного мачо.

Семпере-син хотів допомогти мені, узявши половину книжок, але батько, показавши себе тонким дипломатом, зупинив його помахом руки.

Крістіна притримала для мене двері, і я наважився пробігти відстань у п’ятнадцять-двадцять метрів, що відокремлювали мене від «іспано-свіси», яка стояла за рогом вулиці Порталь-дель-Анхель[12]. Я ледве туди добіг: руки в мене горіли вогнем, а пальці мало не розтиснулися. Мануель, шофер, допоміг звільнитися від книжок і привітав мене з великою радістю.

– Як приємно зустрітися з вами, сеньйоре Мартін.

– Світ такий маленький, – відповів я.

Крістіна подякувала мені легкою усмішкою й сіла в машину.

– Пробачте, що книжки були такими важкими.

– Ет, пусте. Фізичні вправи збадьорюють дух, – сказав я, не звертаючи уваги на клубок із жил, який утворився в мене на спині. – Привіт донові Педро.

Я побачив, як вони від’їхали в напрямку майдану Каталунья, і коли обернувся, то побачив Семпере, який стояв у дверях книгарні, дивився на мене лукавим поглядом і показував жестами, щоб я втер слину. Я підійшов до нього й не втримався, щоб не засміятися із самого себе.

– Тепер я знаю вашу таємницю, Давиде. Колись у таких тарапатах я виявляв більше витримки.

– Усе ржавіє.

– Кому ти про це розказуєш? Можна мені залишити книжку на кілька днів?

Я ствердно кивнув головою.

– Бережіть її, як зіницю ока.

10

Я знову побачив її через кілька місяців у товаристві дона Педро Відаля за столиком, який він завжди резервував у «Мезон доре´»[13]. Відаль запросив мене приєднатися до них, але мені досить було зустрітися з нею поглядом, і я зрозумів, що ліпше відхилити запрошення.

– Як посувається роман, доне Педро?

– Успішно.

– Я радий за вас. Смачного.

Наші зустрічі були випадковими. Іноді я натрапляв на неї в книгарні «Семпере та син», куди вона часто приходила забирати книжки для