Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 7. Щоденник

Те що їй відкрилося усередині шокувало та ще більше піднесло настрій молодої чарівниці. Будинок був справді чудовим, навіть попри багаторічний шар пилюки та бруду. Це був справжнісінький маленький палац.

Поставивши валізу біля дверей, дівчина побігла до вітальні.

— Фантастика. — у неї не було слів.

Розсунувши магією штори, дівчина впустила у кімнату сліпуче денне світло. 

— Яка ж вона велика! Апчхі! — Рада голосно чхнула, піднявши шар пилюки. — Ооо, які сходи! І камін! — дівчина крутила головою оглядаючи велику вітальню. Тут могло вміститися одразу багато гостей. 

“Зателефоную потім Віолі та Риті”

Три аркоподібні вікна займали майже одну зі стін. Попри бажання детально все оглянути тут, Рада повернулася у передпокій та відкрила двері, які як виявилося вели до їдальні. Там її увагу привернув великий дерев’яний стіл. 

— Цікаво за ним колись сиділо багато людей одразу? — чомусь Раді здавалося, що колишні господарі будинку не мали купи друзів. 

Відразу за нею були двері у кухню. Побачивши магічну плиту, дівчина прийшла у захват. Хоч щось було добре — платити комунальні за газ їй не треба. З кухні вели ще якісь двері. Скоріш за все це був вхід у підвал. 

— Інайс-ревелар. — промовила вона, але двері не захотіли відчинятися. Таке бувало, якщо на вхід накладали антимагічний захист. — Цікаво, навіщо на підвал накладати захист? Десь має бути ключ…

Після короткої прогулянки першим поверхом, Рада відкрила всі штори, впустивши світло у приміщення. 

Оглянувши головні кімнати, дівчина вирушила на другий поверх. Ще коли вона переступила поріг її охопило хвилювання: а чи немає тут посторонніх? Час від часу воно нагадувало про себе знати, коли її відпускали напади щастя.

На другому поверсі розміщувалися спальні, кабінет і бібліотека, а також балкон із видом на сад. Рада з цікавістю розглядала кожну кімнату, не приховуючи радості від того, що нарешті побачила цей особняк на власні очі. Навіть майбутнє прибирання не лякало вже так сильно. 

Оглянувши все, дівчина піднялася на маленьке горище.

Впевнившись, що будинок порожній, Рада спустилася вниз. Раптом забуркотіло у животі, нагадавши, що востаннє вона їла вчора. Прибравши чарами кухонний стіл, дівчина вирушила на базар за продуктами.

* * *

Рада зняла покривало з чогось масивного та відразу знов почала чхати. Під покривалом виявилося гарне лаковане піаніно. Її здивуванню не було меж: вона завжди мріяла навчитися грати, але можливості не мала. Протерши пил з інструмента, дівчина пробігла пальцями по клавішах. Звук був не поганий, попри те, що на ньому давно не грали.

Перший день у родовому будинку добігав кінця. Рада з ентузіазмом бралася за домашні справи.  Їй поки все подобалося. На другому поверсі вона знайшла ще одну зачинену на антимагічний замок кімнату.

Наступного ранку дівчина знайшла ключі в одній з шухляд на кухні. Вони відкривали двері, що вели до підвалу. Спустившись туди, Рада виявила запаси вина і зіпсовані продукти, які негайно викинула. 

Пройшовши далі, дівчина вийшла до маленької кімнати, де стояла арка, вкрита корозією. Рада впізнала в ній телепорт — доказ багатства її роду. Користуватися ним могли лише ті, хто мав спеціальні жетони. Рада задумливо торкнулася кнопок на телепорті, спробувавши розібрати символи, з яких лише деякі були їй знайомі. 

— Ти б напевно вдавилася своїми серветками, тітка Мері, якби побачила цей дім. 

У темному кутку кімнати її увагу привернув старий пошарпаний блокнот, обтягнутий шкірою. Дівчина покрутила його в руках і вирішила забрати з собою, щоб пізніше переглянути.

Повернувшись у вітальню, Рада впала на диван і відкрила блокнот.

«11 лютого 1975 р., Зміїв.

Дорогий щоденник! Здається я зайшла у глухий кут. Я не знаю що далі робити. Це моя провина, що ти загинув, Робе. Я мала бути обережнішою та не виходити з дому. Нас шукали. Пробач, моє кохання, що я загубила тобі життя. Це через мене тебе вбили розбійники. 

Мені більше нічого не залишається, як тікати на Землю. Я спробую відшукати будинок бабусі Евеліни. Він захищений чарами, там нас з дитиною ніхто не знайде.
 

14 лютого 1975 р.
На щастя я знайшла тих хто будував особняк для Евеліни. Вони мені допомогли зняти ілюзію. Виявляється, я вже один раз пройшла поруч з будинком, і просто його не побачила. Любий, Робе, у мене все добре. Твоя донечка у безпеці. Я вірю, що у нас народиться донька. Я щось вигадаю, обіцяю, вона не повторить нашої долі.

На цьому записи обривалися. Рада перегорнула ще декілька сторінок, але вони були пустими. Зітхнувши дівчина, відклала блокнот убік.

Життя в особняку потроху набувало барв. Рада вже прибрала вітальню і за тиждень закінчила з усім першим поверхом, який виявився набагато бруднішим, ніж вона очікувала. 

 Вечорами вона довго сиділа у вітальні. Будинок був порожній, тому будь-який звук розносився по ньому гулкою луною. Але чарівницю це більше не лякало. Вона сідала за піаніно і потроху розучувала ноти. 

Минув ще один тиждень, а нудьга так і не торкнулася її. Будь-якої миті вона могла знайти собі заняття. Про тітку Рада давно не згадувала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍