Льюїс Керролл - Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі

А тепер слухаймо тебе! Розкажи про свої пригоди!

— Хіба про сьогоднішні, — знітилася Аліса. — Про вчорашні нема сенсу говорити, бо вчорашня я — то не я.

— Поясни! — сказав Казна-Що-Не-Черепаха.

— Ні, ні! Спершу пригоди! — нетерпляче вигукнув Грифон. — Шкода часу на пояснення.

Й Аліса заходилася оповідати про свої пригоди, відколи вперше побачила Білого Кролика. Спочатку не надто відважно, бо Грифон із Казна-Що-Не-Черепахою присунулися до неї впритул і дуже вже страшно повитріщали на неї очі й пороззявляли роти, але поступово вона посміливішала. Її слухачі мовчали аж до моменту, коли Гусінь загадала їй проказати «Ти старий любий діду», а в неї вийшло зовсім не те.

Тут Казна-Що-Не-Черепаха перевів дух і сказав:

— Дуже дивно!

— Дивнішого світ не бачив, — озвався Грифон.

— Вийшло щось геть несусвітне! — глибокодумно повторив Казна-Що-Не-Черепаха. — Ану, хай вона прочитає щось і нам? Скажи їй…

І він скинув очима на Грифона, мовби той мав якусь владу над Алісою.

— Встань і прокажи «Обізвався ледащо», — звелів Грифон.

«Як же ця звірота любить командувати. Читай їм і читай! — подумала Аліса. — Мовби я у школі!»

А все ж вона підвелася й почала декламувати. Та оскільки в її голові все ще крутилася Омарова Кадриль, то проказувала вона майже бездумно. Слова виходили просто-таки чудернацькі:

Обізвався омар: «Хтось мене перепік,

Я обсиплюся цукром, щоб сік не потік».

І, як качка бровами, так він носаком

Вивертає п'яту, чепуриться паском.

Коли море мілке, він високо літа,

Й дуже хвацько з-під неба свистить на Кита.

Та зате у приплив, як кити припливуть,

Від омара ні слуху, ні духу не чуть.

— Це зовсім не те, що я вчив у дитинстві, — сказав Грифон.

— А я взагалі такого не чув, — додав Казна-Що-Не-Черепаха. — Як на мене, це незвичайна бридня.

Аліса сиділа мовчки, затуливши обличчя долонями, і гадала: невже в її житті більше не станеться чогось цілком звичайного.

— Хай би пояснила! — мовив Казна-Що-Не-Черепаха.

— Вона не зуміє, — поспішив сказати Грифон. — Нумо, читай далі!

— Про п'яти! — не вгавав Казна-Що-Не-Черепаха. — Тобто, як він міг вивернути їх носаком?

— Це така танцювальна позиція, — мовила Аліса.

Вона й сама мало що розуміла, і хотіла якнайшвидше змінити тему.

— Ну ж бо, читай! — нетерпляче повторив Грифон. — «Враз побачила я…»

Відмовитись вона не посміла, хоча й була певна, що знову вийде все не так, і тремтячим голосом почала:

Враз побачила я, завернувши за ріг,

Як Пантера з Совою ділили пиріг…

Проковтнула Пантера пиріг залюбки,

А Сові залишила таріль у квітки.

І виделку з ножем теж Пантера взяла,

Зате ложку люб'язно Сові віддала.

По вечері Пантера вляглася в траву,

Але спершу вона проковтнула…

— Навіщо нам слухати ці харки-макогоники? — урвав Казна-Що-Не-Черепаха. — Вона ж нічого не пояснює! В житті не чув подібної абракадабри!

— Мабуть, і справді досить, — сказав Грифон на радість Алісі. — Хочеш, покажемо тобі ще одну фігуру омарової кадрилі?.. Чи, може, краще хай він заспіває тобі пісню?

— Пісню, пісню, будь ласка! Нехай заспіває! — вигукнула Аліса так палко, що Грифон аж наче образився:

— Гм! На колір і смак товариш не всяк! Заспівай їй «Зчерепаховий суп», — га, старий?

Казна-Що-Не-Черепаха глибоко зітхнув і заспівав, час від часу зриваючись на хлипи:

Ідіть усі, старі й малі[19],

вже суп парує на столі.

Ну хто тут не оближе губ?

Ох же й смачний зчерепаховий суп!

    Ах, який суп,

    страх, який суп, —

    вечірній, тремкий зчерепаховий суп,

    суп,

    суп!

Ну, що та риба, дичина,

садовина й городина?

Мені тоді обід лиш люб,

як є на столі зчерепаховий суп.

    Ах, який суп,

    страх, який суп, —

    вечірній, тремкий зчерепаховий суп,

    суп,

    суп!..

— Іще раз приспів! — гукнув Грифон.

Та ледве Казна-Що-Не-Черепаха почав співати знову, як здалеку долинув крик:

— Суд починається!

— Гайда! — крикнув Грифон і, вхопивши Алісу за руку, потяг її за собою, навіть не дожидаючи кінця пісні.

— Який суд? — захекано спитала Аліса.

Але Грифон, знай, налягав на ноги:

— Гайда! Гайда!

А морський бриз, віючи їм навздогін, все тихіше й тихіше доносив до них сумовиті слова:

Ах, який суп,

страх, який суп…

вечірній, тремкий зчерепаховий суп,

суп,

суп…

Розділ одинадцятий

Хто вкрав пиріжки

Коли вони надбігли, Чирвовий Король з Королевою вже сиділи на троні в оточенні всілякого птаства та звірини, а також цілої колоди карт. Попереду під охороною двох вояків стояв закутий у кайдани Чирвовий Валет, а поруч із Королем — Білий Кролик, з ріжком в одній руці та сувоєм пергаменту в другій. Посеред судової зали красувався стіл, а на ньому — повний таріль пиріжків із фруктами, таких смаковитих на вигляд, що в Аліси аж слинка потекла.

«Хай би швидше кінчався суд і починалося частування», — подумала вона. Але думати про це, здавалося, було ще рано, тож вона почала роззиратися по залі, щоб якось згаяти час.

Бувати в судах їй досі не випадало, проте вона дещо знала про них із книжок і, на превелику свою радість, упевнилася, що може назвати посади майже всіх присутніх.

«Он суддя, — сказала вона подумки, — це видно з його величезної перуки».

Суддею, до речі, був Король, а що він нап'яв корону поверх перуки, то, видно, почувався не надто зручно; до того ж, перука зовсім йому не личила.

— А он лава присяжників, — розмірковувала Аліса. — А отих дванадцять птахотварів (вона, бачте, мусила вжити саме це слово, бо серед них були і птахи, й тварини), мабуть, і є присяжники.

Це останнє слово вона вимовила на різні лади, сама собою пишаючись, гадаючи (і справедливо), що серед її ровесниць мало хто знається на таких речах. (Хоча, зауважмо, слово «присяжні» було б тут не менш доречне.) Усі дванадцятеро присяжних вельми зосереджено писали щось на грифельних табличках.

— Що вони пишуть? — пошепки запитала Аліса в Грифона. — Адже суд іще не почався?

— Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон. — Бояться, що до кінця суду забудуть.

— От пришелепкуваті! — вголос обурилася Аліса, та зразу ж і прикусила язика, бо саме в цей час Білий Кролик вигукнув: «Прошу