Даяна - Пісня русалки, Даяна

Сонце тільки-но почало підніматися над обрієм, коли до тронної зали палацу увійшов радник із напруженим виразом обличчя. Тиша, що панувала в кімнаті, була порушена лише легким шурхотом його кроків по мармуровій підлозі. Вейлена стояла біля вікна, дивлячись на безкрайній горизонт, де небо зустрічалося з морем. Її батьки сиділи на своїх місцях, уважно слухаючи наближення.

— Ваша Високосте, — радник зупинився, опустивши голову в повазі, — майстер Аріан… помер цієї ночі.

Його слова відлунали в серці Вейлени важким ударом. Вона мовчки обернулася, очі застигли в нерухомості. Здавалося, ніби весь світ завмер на мить, пропускаючи крізь себе тільки цей один звук. Її мати притулила руку до грудей, а батько важко зітхнув, дивлячись крізь радника, наче сподівався, що це лише жорстокий жарт. Але тиша підтверджувала правду.

Для Вейлени Аріан був більше, ніж учителем. Він відкрив їй красу ремесла, вчив бачити мистецтво навіть у найменших деталях. Його уроки з роботи зі склом і ювелірною справою залишили в її серці слід, який не змогла стерти навіть смерть.

Уже до полудня вулиці навколо храму наповнилися людьми. Древня святиня, збудована зі світлого каменю, підносилася над містом, її колони та арки були прикрашені вигравіруваними хвилями й морськими істотами — символами життя архіпелагу. Під високими склепіннями зібралися ті, хто знав майстра, шанував його працю та мудрість. Запах морської солі змішувався із легким ароматом квітів, що їх принесли люди.

Вейлена стояла поруч із батьками, її обличчя залишалося спокійним, але в очах віддзеркалювалася глибока печаль. Вона не носила корони — лише проста біла сукня, символ скорботи та поваги. Біля неї Рейнар тримався мовчки, відчуваючи її біль, хоча і не міг поділити цей особистий зв’язок із майстром Аріаном.

Священник вийшов уперед, його голос, спокійний і рівний, лункав над зібранням:

— Ми зібралися тут, щоб попрощатися з майстром Аріаном, чиє мистецтво було не просто ремеслом, а подихом самого архіпелагу. Його руки творили не лише прикраси, а й історії, що залишаться з нами назавжди. Сьогодні ми проводжаємо його в останню подорож, до місця, де море обійме його так само ніжно, як і він обіймав красу у своїх роботах.

Ці слова розчинилися в тиші, поступаючись простору для думок і спогадів.

Після церемонії люди повільно вийшли з храму, утворюючи процесію, що спускалася вузькою кам’яною стежкою до бухти. В руках присутніх палали факели, їхнє полум’я танцювало у вечірньому світлі, створюючи враження вогняної ріки, яка вела до моря. Спереду несли невеликий дерев’яний човен, вкритий білою тканиною. Поруч ішли близькі майстра, учні, які несли квіти — лотоси, орхідеї, морські лілії.

Під звуки давньої похоронної пісні процесія рухалася до берега:

«Йди, душе, за горизонт,
Там, де хвилі шепочуть сни.
Там, де сонце зустрічає тінь,
 

Голоси зливалися в єдину гармонію, пронизану сумом і вдячністю.

Біля вузької бухти, оточеної темними скелями, човен обережно поставили на воду. Його наповнили квітами, обережно розкладеними навколо майстерно виготовлених прикрас — символів життя Аріана. Палаюче полум'я факела передали з рук у руки, поки він не опинився в руках Вейлени. Її пальці тремтіли, коли вона нахилилася й підпалила човен, що повільно відпливав у відкрите море, палаючи на тлі рожевого заходу.

Коли останні вогняні язики почали танути в далечині, Вейлена піднесла до губ свою кріну. Її мелодія була пронизана смутком і ніжністю, мов прощальний подих вітру. Вітер підхопив нотки, розносячи їх над водою, де вони змішувалися із шепотом хвиль.

Вечір поволі опускався на палац. У великій залі панувала тиша. Вейлена сиділа біля вікна, загорнувшись у легке покривало. Її погляд був спрямований у темряву, де хвилі продовжували свою вічну пісню.

Рейнар увійшов до кімнати тихо, тримаючи в руках чашку теплого трав’яного чаю. Він сів поруч, уважно дивлячись на її обличчя.

— У нас вважають, що душі ніколи не зникають, — сказав він м’яким голосом. — Вони просто стають частиною чогось більшого, залишаючи свій слід у серцях тих, хто їх любив.

Вейлена подивилася на нього, її очі блищали від невисохлих сліз.

— Але чому життя таке крихке? — прошепотіла вона. — Чому навіть ті, хто залишає слід у серцях інших, все одно зникають?

Він узяв її руку в свої теплі долоні.

— Тому що саме ця крихкість робить його цінним. Ми цінуємо те, що знаємо, що можемо втратити. Але пам’ять про них ніколи не зникає. Вона живе в нас.

Довга пауза зависла в повітрі, поки Вейлена вдивлялася в далечінь.

— Я боюся... — нарешті зізналася вона, її голос був тихим, але сповненим болю. — Я боюся померти раніше за своїх батьків. Я боюся, що залишу їх із тим самим болем, що і сьогодні. Бо жінки мого роду… прокляті.

Він здригнувся, від несподіванки дивлячись на неї.

— Прокляті?

— Якщо я залишусь у морі до заходу сонця, я стану морською піною, безслідно зникну. Саме тому я завжди повертаюся до берега ще вдень. Саме тому… я завжди боюся, коли дивлюся на горизонт.

Рейнар обережно притягнув її ближче, обійнявши, притискаючи її голову до свого плеча.

— Я не дозволю цьому статися, — прошепотів він. — Ти не зникнеш. Я триматиму тебе, скільки вистачить сил.

Він ніжно поцілував її скроню, губами ковзаючи вниз до вологих від сліз щік, обережно витираючи їх пальцями. Його дотик був м’яким, мов подих теплого вітру, але водночас сповненим рішучості. Вони сиділи так довго, обійнявшись, у тиші, що казала більше, ніж будь-які слова.