Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Раптом, з кімнати долинуло: «Овва!..» та інші захоплені вигуки. Що? Хто це?! Я жестами показала Джульєну, аби той якомога швидше зник звідси, а сама попрямувала  на звук.

– Зоряне? – спантеличено зойкнула я. Переді мною, справді, стояв, роздивляючись все навкруги, мій давно знайомий друг.

– Діано! Привіт! Як добре, що ти в порядку! – Зорян кинувся мене обіймати, але, мов з нізвідки, між нами з’явився Джульєн.

– Руки геть від принцеси Ешлі! – вигукнув чарівник-дракон і в його руках миттю з’явився меч, гострий кінець якого він направив прямісінько в мого друга.

– Джульєне, заспокойся. Це Зорян – мій друг з мого світу.

– Не думав, що в тебе є такі друзі з іншого світу… – тихо пробурмотів Джульєн у відповідь і, силкуючись, все-таки, заховав меча назад у невагомість.

– Діано, з тобою все добре? Бачу, ти вже завела собі дворового песика, який гавкає на всіх, хто йому не подобається, – Зорян єхидно покосився на Джульєна, від чого чарівник-дракон ще більше насупився.

– Ні, це теж мій друг. Його звати Джульєн, і він – чарівник-дракон. Не хвилюйся, він знає, що я не з цього світу, до мене усі тут добре ставляться, – щиро промовила я, але на останніх словах на кінчику мого язика запекла гірчинка – принц Лео. Та не буду брати його до уваги. Подумаєш, якийсь там принц?

– Як ти потрапив сюди? – здивовано запитую друга дитинства.

– Давай, я розповім усе з самого початку і по порядку.

– Добре.

Ми всі пішли на терасу і зручно вмостились за невеликим столиком.

– Я чекав тебе на подвір’ї біля будинку, щоб разом піти до метро, але тебе дуже довго не було, – почав Зорян.

– А метро – це?.. – перебив його Джульєн.

– Довго пояснювати, не перебивай, – відрізав Зорян і продовжив далі: – Все-таки, я не дочекався і ввійшов у під'їзд. Чую: їде ліфт, але, коли відчинилися його двері, в кабіні нікого не було, лише твій рюкзак. Я прихопив його і піднявся до твоєї квартири. Мені відразу здалося, що тут щось неладне. Твоїм батькам сказав, що ти разом з одногрупниками університету їдеш на екскурсію в Карпати. Для правдоподібності зібрав одяг та найважливіші речі, і, копошачись у твоїй кімнаті, помітив, що та книга з дивними символами світиться кольоровим промінням. Я подумав, що це дивно і в будь-якому разі вона тобі непотрібна, тому забрав її собі. Потім я поспіхом заніс твого рюкзака до себе додому і, все-таки, пішов до метро. Минуло кілька днів, кожного дня телефонував тобі, але ти не відповідала. Я почав хвилюватися, що з тобою сталося щось жахливе. Саме спускався ліфтом, щоб піти до університету і по дорозі розповісти усю правду про твоє зникнення батькам, але... – Зорян зробив довгу паузу і став роздивлятися терасу, – Але я опинився тут.

– А що таке ліфт? Це чарівна кімната? – зацікавився Джульєн.

– Ну, можна і так сказати, – погодилась я.

– І що ж вона робить?

– Спускає або підіймає на якийсь поверх, використовується замість сходів, – уточнила я.

– Он як... Дивний у вас світ, – задумався хлопець.

– Просто, хтось застряг у шістнадцятому чи сімнадцятому столітті, – докірливо всміхнуся Зорян.

– Зараз п'ятдесят восьме століття, – відгризнувся Джульєн.

– Яке-яке?! - вигукнув Зорян, – Діано, то ми потрапили у майбутнє, в якому не знають, що таке ліфт чи метро?!

– Ешлі... Хто це?! – я почула скрик Джессі, що стояла на порозі тераси. О, ні! Тепер вона все дізнається! Чи, може, це і на краще?..

– Джессі, я можу все пояснити... – Почала я.

– Хто ці люди і що вони роблять на терасі принцеси?! Я прямо зараз викличу охоронців, якщо ви не покинете територію королівського палацу або якимось чином зашкодите моїй сестрі! – вона вже підготувалась сплеснути в долоні, як тоді, коли чаклувала. Я відразу ж впізнала цей жест.

– Джессі, не потрібно охоронців, вони мої друзі, – я схопила названу сестру за руки і не дала їй сплеснути в долоні. – Прошу, вислухай, будь ласка.

– Добре, я послухаю лише тому, що довіряю тобі, сестро, – дівчина, стурбовано поглянувши на мене, вивільнилась з моїх рук.

Ми всі сіли: хлопці – на гойдалку, дівчата – за стіл.

– Я слухаю, – сказала Джессі.

– Справа в тому, що я – не принцеса Ешлі. Я – звичайна дівчина, яку звати Діана, і я з іншого світу, де не існує магії.

– Що?.. – Прошепотіла Джессі.

– Так сталося, що я з невідомих причин опинилася тут. Це Зорян – мій друг з мого світу і він теж не знає, як телепортувався сюди. А це Джульєн – чарівник-дракон. Він знайшов мене у провінції Дакоджа і допоміг телепортуватися до лісу, коли я тільки потрапила у цей світ, а потім мене знайшов король і... Решту ти знаєш. Запевняю тебе, ми всі не бажаємо зла ані вашому світу, ані вам самим. Прошу, Джессі, повір нам. Ми не збираємося шкодити цьому світу, наша поява – випадковість. Будь ласка, не розповідай про це нікому. Якщо про це хтось дізнається, наслідки будуть невідомі, – виправдовувалась я.

– То весь цей час зі мною була не моя справжня сестра... Де вона?! Де справжня принцеса Ешлі?! – злякалася Джессі.

– Вибач, ми не знаємо цього. Якщо б я знала, як повернутися додому, давно зробила б це. Я боялася зізнатися тобі чи королю і королеві, бо тоді ви могли б зреагувати якось інакше, і, можливо, я б точно не змогла потрапити додому... – Подумки я пригадала, що попри аж п'ятдесят восьме століття, в цьому світі все ще можуть діяти закони про смертну кару, як у Середньовіччі в людському світі.

– Добре, я вірю і нікому нічого не розповім. Це єдине, що я можу обіцяти зараз, – спантеличено і трохи засмучено відповіла справжня принцеса. Але скоро вона пояснішала. – Ешлі… Ні, не Ешлі…

– Діана, – підказала я.

– Діано, то це означає, що тебе потрібно навчити усьому основному, що має знати будь-яка принцеса. Ти кажеш, що у твоєму світі немає магії, то це означає, що ти не знаєш жодного заклинання, так? – ствердним тоном запитала дівчина.