Щепан Твардох - Морфій

і казав: «Наступного разу, пане Костусю, наступного». Що в «Зем’янській» на нього недобре дивляться. Що Яцек на нього досі ображений за всю ту авантюру. Що в двигуні авта щось зловісно посвистує. Тисяча клопотів.

А після кави Костик виходить на вулицю, переходить на інший бік Мадалінського, з тераси, з даху, з-поза огорожі, з-поза двометрової літери Ш у слові «ШОКОЛАД» вихиляється Геля з Юрчиком на руках, махають татусеві, а татусь махає їм, після чого Костик відчиняє двері свого маленького опеля, одержав від матусі в подарунок грошиків на опелька олімпію та й купив, жовтий, а погода чудова, тому звиває дах у зграбний рулон на багажнику автомобіля, зостаються тільки рами віконець, і спокійно котиться Пулавською своїм опельком олімпією, оригінально сконструйованим, бо як би ж інакше, якщо вже це конструкція mit selbsttragender Karosserie, скромне автечко, але ж і власне, заправляється на площі Спасителя, заправка Standard Nobel повністю, пане начальнику? повністю і далі, Маршалковська, потім праворуч Єрусалимські, потім ліворуч Новий Світ і до «Сімона», на відповідний сніданок із відповідним товариством. У двигуні щось зловісно посвистує, сонце розігріває оббивку на сидіннях автівки.

І де то все поділося? Що зосталось? Барліг Саломеї, липка постіль, сморід. Автомобіль реквізували другого вересня, так стверджує Геля, Константи реквізували двадцять дев’ятого серпня, а крамниця-кав’ярня діяла й далі, тільки що настрій уже не той. Його місто викрали німці, німці викрали кав’ярні та ресторани, і бенкети, і дискотеки, і автопрогулянки за місто, і все, але того внутрішнього спокою він позбувся таки раніше, задовго перед війною.

У Парижі щось у ньому зламалося. Після того як Геля позувала Торакові, повернулись разом до свого покою і мовчали, тоді Константи замкнувся у вбиральні та став перед дзеркалом, стояв чверть години, іще чверть години і в своєму лиці намагався прочитати відповідь на запитання: що, власне, сталося?

Не розумів тоді, що, власне, зламалося в його нутрі. Тоді ще навіть не знав, наскільки важлива та зміна, яка фундаментальна, як вона до решти розладнає його життя.

Якщо взагалі він мав якесь життя. Раніше чи пізніше. Коли повернулися до Варшави, ніхто нічого не спостеріг, ніхто не розумів, що сталося, тільки мама знала.

Стара, мудра і шалена мама Константи, на сорок років старша від свого єдиного сина, а ще й постаріла передчасно, відьма, з волоссям сивим, розпущеним, яке вузькими струмками спадало на рамена, на плечі, на зів’ялі груди, живіт і стегна, шльонська чарівниця з кістлявими колінами, прикритими пледом, лиха королева в інвалідному кріслі, Константи повернувся з Парижа, дивився на свою матір, а бачив старого індіанського вождя: довге розпущене волосся, плед на колінах і люлька, коротка люлька, в якій мама курила мішанку з тютюну і трав, які їй доставляв цілий безмір шарлатанів, котрі висмоктували її статки.

— Варшава — то не слов’янське місто, — шепоче, не знаю, до мене чи до себе. — Ось послухай лишень: Варс-сава. То не слов’янські імена. Думаю, що тут етимологія або кельтська, або іллірійська, але досі ще її не збагнула. Працюю над цим.

А проте статки її здавалися нескінченними; плід роботи двадцяти поколінь Штрахвіців, залишений пані Віллеманн, а ще плід праці господарства Віллеманнів, а мама після розлучення повернулась до дівочого прізвища, капітал віддали до розпорядження спілці «Федербуш, Розмарин і партнери», капітал інвестовано цілком безпечно, в золото та нерухомість в Америці, жодних часток, жодних паперових грошей, тільки майно, золото, будинки на Лонг-Айленді…

Мамцю, сказав Константи, мамцю. Катажино Віллеманн, primo voto Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец, у дівоцтві Віллеманн, старий вождю, Біла Вірлице, її лице ніби камінне, ніби з пісковику, дощ продовбав зморшки, зморшки глибокі і, ніби в камінні, нерухомі. Константи в дорогому костюмі у неї в ногах сам собі здавався неочікувано маленьким, неочікувано негідним, бо чи ж не з її ласки цей одяг, та й інший, з її ласки той жовтенький опельок, оригінально пофарбований і з брезентовим дахом, з її дозволу, з її шаленства, з її порозуміння з євгенічним тестем жив Константи життям своїм та чудовим, життям в оселі на четвертому поверсі кам’яниці, шоколадної, мокотівської, корбюзьєрівської та журавської, в неправдивому світі, у світі, уявленому через гроші нізвідки. А проте звідкись.

І такий негідний сидить на килимку в неї в ногах, а очі індіанського вождя дивляться на стіну, на стіні розп’яття.

Просте дерево хреста з різьбленого дубу, дубу, закам’янілого в річковій воді й твердого, ніби камінь, на ньому срібний Христос звичайний, тільки замість голови Ісуса там голова пташина — орла чи яструба, — і вона не схилена на груди, вона піднесена, погляд упирається в стелю.

Її погляд слідує за поглядом хижого птаха, вгору, в стелю, тоді повертається до Костика, поволі, старанно обмацує поглядом кімнату, з якої вже двадцять років не виходить, яку вже двадцять років не дозволяє ремонтувати, ніби в посірілих стінах, у клубках пилюки та павутиння криється таємниця, і то неабияка, таємниця людського буття…

А тому безбарвні очі втуплені в розп’яття, двадцять сім кісток кожної долоні обтягнені висхлою, півпрозорою плівкою шкіри, жовті кігті делікатно дряпають картон книжкової палітурки, і Константи бачить назву: «Histoire de l'oeil». Константи знає цю книжку, не читав, бо його французька нікуди не годиться, але знає, тямить, що це означає, срібні очі індіанського вождя, втуплені в розп’яття, перверзія на картинках під шорсткими пучками пальців. «Дозрів, Константи», — сказала тоді мати. Яйця в жіночій вагіні. Хлопчик у тобі зламався навпіл і здох.

Дозрів, щоб стати поляком.

— Але ж я і є поляком, мамо, — сказав той Константи.

— Потенційним, сину, — відповідає мама голосом, що звучить, ніби через радіо, голосом, що звучить, ніби мантра буддійського монаха, низьким, без модуляції. — Хоча череп у тебе кельтський, тобто маєш польський зародок, але ґрунт для нього був яловий. А зараз я оживлю це мертвонароджене дитя, і польськість у тобі вибрунькується, проросте і вистрелить. Пам’ятай, що паруватися маєш із багатьма жінками, вибирай тих, котрі розпусні, розпусні та зіпсовані, у яких піхва пізнала багато чоловічих членів, чистих жінок не торкайся, дівиць узагалі бережись як вогню, дівиці вип’ють із тебе твою чоловічу силу. Твоя польськість потребує гною, відходів, як вигрібна яма, їй не здалася ялова жіночність дівиць.

Каже свої безумства, ледве розтуляє губи, ані м’яз не здригається на її лиці а сама все дивиться в барельєфні різьблення на стіні: мою маму в бронзі витиснув Стах з Варти: її нижня щелепа стала моїм тім’ям, під її підборіддям виростає моя маленька голівка, і я в тій голові