Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Завтра підемо.

- А чому не сьогодні? - ледь не заплакала істота.

Я посміхнулася.

- Добре, підемо сьогодні.

Головне, зробити вигляд, що це Міра вирішує, коли нам і куди йти. Мені подобалося дивитися на реакцію малої дитини на прості речі. Яка ж вона стала задоволена. Розплилася в посмішці. Мені здалося, що, якби ми трохи постояли на одному місці, то навколо малої попроростали б квіти. І я гарно себе почувала, тому що приклала руку до її піднятого настрою. День обіцяв бути веселим і радісним. І почнеться він прямо зараз, коли ми зайдемо до крамниці по щось солоденьке. Як я люблю момент, коли дитина заходить через відчинені двері і перше, що вона робить, то втягує запахи своїм маленьким носиком.

Ненавиджу цей момент. В мене ж було якесь таке передчуття! Як вчора. Чому вони так зачастили? Це вже занадто!

Пташина з великими крилами летіла прямо на мене. Вчора я ще ховалася і намагалася переконати себе, що птаха можна обдурити. Сьогодні я виставила руку вперед. Птах сів на руку.

- Ого. - тільки й змогла видавити з себе Міра.

Я зняла з лапки птаха колбу для серпанка. Птах в ту ж мить почав прозорішати, перетворюючись на кристалики скла і виблискуючи на сонці. В ту ж мить всі кристалики посипалися зі звуком битого скла.

- Це що було? Де птах? Де він? Ти його бачила? - сипала питаннями істота. - Це Відьми зробили? Такі, про які мені розповідали? Це був такий? Скажи! Ну, скажи!

А я не мала настрою відповідати. Витягла корок з колби, перевернула скляний виріб. Невеличкий шматок паперу випав у мою розкриту долоню.

“Щоб завтра була з самого ранку”. Ні привітання, ні прохання, ні підпису. Звісно, я знала, хто це мені відправив послання. Каліста Віалі, хто ж ще?! Напевно, тільки вона могла так зіпсувати настрій в одну мить.

Я відчула поблизу Відьом. Двох одразу. І через кілька кроків я вже побачила їх. З когорти Рене-Лоран. Чудернацькі зачіски. Яскравий колір волосся. Біле та синє. І їх плащі. Я не могла спокійно дивитися на ті речі. Колись і я таку мала, хоч і недовго. Але… скоро все зміниться. Коли я бігала по крамницях в пошуках плаща для тіньовика, то мені спала на думку гарна ідея.

- Ми одразу до Марселя? - спитала з надією в очах моя маленька сестричка.

Я гірко усміхнулася. Справжньою посмішкою. Не однією з тих, що я підгледіла на одному з тисяч облич, що відклалися в моїй пам’яті. Ні. Справжня. Такі лежать в окремому мішку.

- Щось не так? - тривожно поцікавилася Міра.

Я похитала головою. Як пояснити дитині, що тобі погано на душі?

- Ми ж не підемо без гостинців до Марселя, а? - я зробила вигляд, що маю гарний настрій.

Вогник азарту заграв в моїх очах, тон став радісно-веселим, куточки губ піднялися в посмішці. Я навіть головою струснула, розпушуючи локони насиченого темно-рудого волосся. Міра зраділа, аж підстрибнула. Добре, що вона не здогадується, чого мені коштує вдавати піднесений настрій і радісний запал. З іншого боку, мені всі емоції на обличчі доводиться вдавати. Яка різниця, що показувати? Все одно емоції зовні та всередині збігаються вкрай рідко.

Вибравши два маленьких бублики облитих чимось солодким, ми рушили далі. Довелося довго переконувати Міру, що нам потрібно вибрати саме таке частування. Відкрито я не могла пояснити, що нам треба здаватися бідними. Хоч, по суті, так воно й було, але купити смаколиків дітям я цілком могла собі дозволити. При інших обставинах. Зараз же не варто показувати перед Рене-Лоран що завгодно, що може здатися їй дивним. Розумні Відьми завжди знаходять невідповідності і протиріччя. Треба поводитися дуже обережно.

Усю дорогу довелося робити собі посмішку, грайливий тон, вигадувати якісь жарти. Зазвичай, це не важко робити. Тим паче з істотою. Але не сьогодні. Якась важкість на душі. У мене ж є душа? Читач казав, що є. Пам’ятаю, яка я була розбита. Як світ навколо перевернувся. Я мала тільки чорні думки. Але потроху я збирала малесенькі шматочки душі докупи. Тоді був такий період, що…

Міра перебила потік моїх думок своїми питаннями, розпитуваннями, нехитрими жартами і тому подібними дитячими речами. То й добре. Я не хотіла повертатися навіть у думках у ті темні часи та згадувати ті події, що призвели до катастрофи. Навіть навчання у Марі-Лор досі сприймалося негативно. Можливо, колись я зміню свою думку. Напевно. Але не зараз.

З істотою ми йшли далеко, але дорога промайнула непомітно. Я майже забула про всі свої негаразди. Мене від істоти відволікали тільки Відьми. Ми ще декілька разів зустрічали такі собі караули. Вони завжди ходили по дві. Дивно. Не пригадаю, щоб раніше бачила ці караули і в такій кількості.

На брамі, як не дивно, нас пропустили одразу ж. Ніяких паперів, ніяких питань. Міра, по своїй дитячій наївності, вважала, що так і повинно бути. Але тільки не я. Ревей добре постаралася.

В Червоній деці ми майже не розмовляли. Вона захоплює. Міра ледь дихати не забувала, розглядаючи всі прекрасні краєвиди, що відкривалися на нашому шляху. Красивенні замки, палаци, дивовижна архітектура. Чудово підібрані і напрочуд дивовижно розставлені різні предмети і зелені навіть взимку кущі неповторно зливалися в одне єдине граційне творіння справжніх мейстерів. Дух перехоплює, коли бачиш щось подібне. І, звичайно ж, окраса всієї Червоної деки — Червоний палац. І фонтан, до якого Міра побігла першим ділом. Побовтавшись трохи одним пальцем у воді, істота знову підбігла до мене. За декілька кроків від величного паркану масивні двері відчинилися. Нас зустрічала Ревей. Її усміхнене обличчя викликало таку ж усмішку на обличчі істоти. Міра побігла з розставленими руками. Обійматися з Відьмою??? Обійматися з Відьмою!!!

Ревей присіла, обійняла істоту, щось сказала їй на вушко. Я тим часом вже підійшла. Ревей підвелася.

- Ми вас чекали. Марсель вже місця собі не знаходить. Хлопці такі нетерплячі. Але хай це буде наша таємниця. - і Відьма підморгнула моїй сестрі.