Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

З цими словами він вийшов, а Франц почав одягатися.

Снідали вони мовчки. Здавалося, будь-що сказане може нагадати їм про вранішню розмову і те, що один із них тепер позичальник, а інший — боржник.

Ближче до полудня біля воріт заїжджого двору зупинився дорогий екіпаж. Візник зіскочив із лави й шанобливо відкрив дверцята. З екіпажа вийшов статечний пан у рединготі й одразу рушив до входу, де його вже чекав господар.

— Добродії Моцарт і Краевський, — одразу ж вимовив прибулий.

Той вклонився.

— Чекають на вас, пане графе.

— О, чудово! Як же мені кортить їх побачити!

— Мабуть, не менше, аніж нам побачити вас! — улесливо вигукнув Адам, коли вони з Францом вийшли йому назустріч.

— А-а-а-а, мої дорогі вчителі! — Баворовський потиснув руку кожному по черзі, і обидва зрозуміли, що перед ними чоловік неабиякої фізичної сили. — Надзвичайно радий врешті вас бачити! Надзвичайно!

— Для нас честь, що ви особисто вирішили нас зустріти тут, у Лемберзі, — додав Адам.

— Була б моя воля, то зустрів би вас ще раніше. Десь у Перемишлі або навіть і в Кракові, — мовив Баворовський, — але ж купа справ! Ціла купа справ!

Тим часом Франц придивився до нього. На вигляд графу було щонайбільше років п’ятдесят. Середнього зросту, міцної статури, червонощокий, із енергійними чорними очима. Погляд мав веселий іскристий, як у дитини. Чоло порізане зморшками, що збігали вгору до гладенької лисої голови. Портрет його доповнювали розкішні вуса, якими граф, очевидно, пишався, бо не втрачав нагоди погладити їх, слухаючи співрозмовника або приглядаючись до чогось.

— То чи готові ви, мої панове, до останньої частини своєї подорожі? — запитав у них Баворовський. — Якщо вирушимо зараз, то до вечора будемо в моєму маєтку.

— Так би мовити, останній акорд, — Адам підморгнув Францові, який досі, крім привітання, не промовив ані слова, хоч граф говорив досить доброю німецькою.

— Саме так! Останній акорд! — весело повторив Баворовський, наче запрошував їх до веселого бенкету, а не нудної цілоденної подорожі в тісному, хоч і доброму екіпажі. — Обіцяю: по прибутті ви відпочините в мене, як слід. А кожен в Галіції знає, що свого слова я завжди дотримую...

Візник відчинив перед ними дверцята. За хвилину вони рушили, і Франц вгледівся в шибу, намагаючись надивитися наостанок на це місто, яке несподівано стало йому дорогим.

Розділ III

Анна І Марія

Підкамінь, листопад 1809 року

«Люба пані Моцарт!

Дорога матінко!

Богу лиш відомо, як сильно моє синівське серце страждає від розлуки з Вами. Як боляче мені усвідомлювати, що між нами тисяча миль, і кожна миля скроплена моїми сльозами.

Чи варто писати, як сильно мені бракує Вас? І як часто я картаю себе за свій безглуздий необдуманий вчинок? Як волів би повернути час, якби це тільки було під силу смертному? На жаль, все, що лишається мені тепер, — це тиха молитва до Господа в цьому далекому краю, про який Він, здається, забув...

Люба пані Моцарт, я вже писав Вам про Лемберг. Місто, яке відвідав на шляху з Відня і в якому зупинявся на два дні, щоб перепочити. Описуючи його, я не шкодував слів для свого замилування його дивовижною архітектурою. Не такою величною, як у столиці, а проте зґрабною та надзвичайно гарною. Чомусь мені здалося, що кожен куточок Галіції мав би бути таким самим милим і приємним для ока, як Лемберг, проте я помилявся. Тут, у Підкамені, все геть інакше... Тутешні пейзажі, особливо тепер, восени, виглядають понуро, як старий цвинтар. Оскільки це сільська місцевість, то й жодної гарної будівлі, яка би тішила мій зір, тут також немає. Окрім, звісно, палацу мого покровителя, графа Баворовського.

Найгірше, втім, те, що через таку віддаленість від міста, я не завжди вчасно отримую нотний папір. Доводиться чимало писати на чернетках, але заняття це безглузде, бо, поглянувши вдруге на свої записи, нерівні, як у школяра, і часто нерозбірливі, я втрачаю будь-яку охоту надалі повертатися до твору, яким раніше загорівся. Таким чином, якщо не враховувати трьох сонат, той концерт для фортепіано з оркестром, який я надіслав Вам у попередньому своєму листі — єдиний твір, що вдалося мені написати за всю осінь. На жаль, я досі не отримав від Вас відповіді, тож не знаю, чи сподобався він Вам. Прошу, коли писатимете мені відповідь, не забудьте додати кілька слів про нього. Навіть, якщо це буде нещадна критика. Ви ж бо знаєте, матінко, як ціную я Вашу думку.

На жаль, тутешнім пейзажам і погоді якнайкраще пасує тутешня їжа. Тільки не подумайте, матінко, що я потерпаю з голоду. Аж ніяк! Проте страви, що їх тут подають до столу, як на мене, надто жирні. Вони вкрай важкі для мого бідолашного шлунка. Кілька разів я почувався через це вкрай погано. Довелося навіть звернутися до графа, проте навіть втручання господаря не надто допомогло. Складається враження, що кухарі в його маєтку не вміють готувати інакше.

Іноді мені згадується славетний композитор з Дубровніка на ім’я Лука Саркочевіч. Ви знаєте, мабуть, що цей видатний учитель музики та клавірист, який свого часу навіть був у Відні на дипломатичній службі, помер від меланхолії. Тобто