Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

Але одна думка не переставала мучити її. Якщо вона повернеться, програвши, нове завдання не отримає. Вічність неробства лякала більше вічності покарання, адже покарання теж передбачало працю. Праця ненависна, але Марія бачила, що і з цим можна змиритися. Люди упокорювалися...

Якщо вона переможе — програє Михаїл. А їй чомусь зовсім не хотілося, щоб він мав проблеми. Чесним шляхом перемогти його їй не вдасться, тож треба йти на хитрість. Але хіба можна вчинити так із тим, хто запропонував працювати разом? І чи не вчинить і він сам так, чи не схитрить?

Так минув тиждень. Невідомий їй раніше розпач тепер міцно до неї приклеївся. Про Георгія ніхто не турбувався. Декілька разів зателефонували з роботи. Але швидко заспокоїлися і тихо звільнили його, як то кажуть, без суду і слідства за прогули, пославшись на дивакуватсть його поведінки. Час, немов пісок у пісочному годиннику, невблаганно зникав. Тоді розпач змінився відвертим страхом, про який на проповідях завжди говорили з осудом: «Боїшся, отже, не віриш…». Осуд — як багато його у цьому світі. Як ретельно люди стежать за чужими носами, від цього не встигають стежити за своїм. І що цікаво: якщо спробувати пояснити їм це, значить виступити стороною, яка їх найбільше засуджує. Виходить замкнене коло, в якому хтось таки має взяти на себе відповідальність та всі гріхи, щоб їх не робили інші.

— Миленький, ну куди ж ти подівся?! — вигукувала вона в кінці восьмого дня.

Але ніхто не відповів. Вона виходила надвір, годинами бродила серед людей. Але більше вже не боронила тих, що б’ються, не подавала руки стражденним, не жаліла бездомних собак. Немов у людського лікаря, у неї виробилося щось на кшталт імунітету до чужого болю. Адже неможливо допомогти водночас усім. Не можна врятувати всіх. Не всіх рятувати треба. Не всіх має врятувати саме вона.

Сукня швидко зносилася, тому що вона ще не навчилася доглядати за земними речами. А скористатися чимось магічним вона не сміла, побоюючись, що через використання своїх сил її буде виявлено та покарано. Раніше вона боялася бути виявленою, оскільки хотіла встигнути врятувати Георгія, а тепер просто через страх за себе саму.

Увечері дев'ятого дня вона знову вийшла надвір. Неголосно співали птахи, що втомилися за день, як люди, які добували собі їжу та рятувалися від котів. Сонце хилилося до обрію, теж не бажаючи бути самотнім. Люди йшли вулицями парами, ревниво оберігаючи своє тимчасове щастя, забуваючи, що народжуються вони самотніми, а не в шлюбі. Так вона бродила недовго, бо незабаром опинилася в якомусь богом занедбаному районі. Стемніло. З найближчого провулка долинали звуки ударів, схлипування дитини та жіночий сміх. Звідкись виникло дивне людське бажання тікати. Бігти щодалі, то краще. Але ангельський дух взяв гору, і вона пішла на шум.

Марія невпевнено зробила кілька кроків, залишаючись у тіні, тоді як вечірнє освітлення розгортало на її очах криваві картини битви інтересів.

Двоє чоловіків кружляли на купі сміття один проти одного. Дитина, що забилася від страху в кут, голосно кричала, стискаючи в руках замурзану рвану м'яку іграшку. А за всім цим спостерігала та сама жінка, сміх якої виразно чула Марія ще з-за рогу. Жінка стояла, уперши руки в боки, з наполовину роздертою брудною сорочкою, що відкривала на огляд майже всі її груди зі слідами брудних рук. І, мабуть, усе це вона сприймала виключно як спектакль, який анітрохи не турбував її, а навіть бавив.

Маленький ліхтар на розі будинку зі скрипом погойдувався, тьмяно освітлюючи провулок, але й цього світла вистачало, щоб і жахнутися. Марія завмерла, не наважуючись ні поворухнутися, ні зітхнути, наче могла нашкодити будь-кому необережним рухом. У цей момент один із них зробив випад, а другий, пригнувшись, примудрився схопити за горло суперника. Від несподіванки нападник випустив ножа. Той, що тримав за горло, повернувся, випадково підставивши ліхтареві обличчя. Смаглявий, чорнявий, кароокий, високий, атлетично складений.

— Господи! — ахнула Марія, впізнавши у цій людині того чорта. 

Боже, як недоречно тут жодного вигуку, пов'язаного з тобою. Але як не згадувати тебе марно, якщо інший варіант — згадка опонента?

— Ну що? — спитав чоловік, переможно посміхаючись присутній жінці, з якою, мабуть, і раніше був знайомий. — Як ми його? Ну, крихітко, не мовчи! Твій бранець, тобі вирішувати.

Жінка розреготалася, закинувши голову, через що розріз ліфа став ще більшим, і груди буквально випадали з нього. Обидва чоловіки, попри нерівність становища, спрямували очі в цей самий виріз, і нервово ковтнули слину, від чого Марія здригнулася в жаху. Жінка, продовжуючи сміятися, витерла руки об край спідниці, хмикнула і підійшла ближче.

— Ну що, amigo, що мені з тобою зробити? Як гадаєш, дозволити моєму дружку тебе прикінчити?

Бранець знову нервово проковтнув, але вже зовсім з іншої причини.

— Бачу, тебе така перспектива не надихає…

— Ну що ти зволікаєш, красуне? Розв'яжемо його — і справа з кінцем!

У його руці блиснув ніж. Марія, не усвідомлюючи, кинулася до нього, схопила за манжет рукава, вигукнувши:

— Прошу тебе, не треба!

Щойно вона торкнулася його кінчиками пальців, жінка, дивлячись явно на неї, крикнула:

— А це ще хто така?

Марія розгублено озиралася. Ангелів неможливо бачити, вона це точно знала. Бранець скористався моментом, вивернувся, наче вихопив ніж і заніс його для удару. Не роздумуючи, вона затуляла собою людину, яка, можливо, зовсім і не була людиною.