Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Я позирнула на нього: він аж променів усмішкою й переповнився увагою. Зазвичай Локвуд нікому не дозволяв називати себе на ім'я — право на це мали тільки його покійні батьки та сестра. Однак виявилось, що це право поширювалось і на Пенелопу Фіттес, яка витончено, мов кішка, потяглась у своєму кріслі, поки Локвуд дивився, не кліпаючи, на неї.

— Соломон Галі... — сказала вона. — Чи чув хто-небудь із вас про нього?

Ми перезирнулись. Для мене це ім’я було абсолютно порожнім звуком.

— Це. здається, вбивця? — повільно перепитав Локвуд. — То було років із тридцять тому... А хіба його не повісили?

Вуста панни Фіттес розпливлись у задоволеній усмішці:

— Так. так. убивця. І його справді повісили. Одним з останніх — перед тим, як в Англії було прийнято закон про скасування смертної кари. Вважалося, що це має запобігти появі нових привидів... До речі, прийняття цього закону від-термінували на місяць лише для того, щоб побачити, як Галі гойдатиметься на шибениці. Бо він був не просто вбивця, а ще й людожер.

— Отакої, — тільки й промовила я.

Локвуд ляснув пальцями:

— Так, ваша правда... Він, здається, з’їв свого сусіда. Чи навіть двох?

— Чи можете ви пригадати для нас цю історію, пане Барн-се? — кивнула леді інспекторові. Барнс, що стояв за її кріслом у своєму потертому плащі, з пом’ятим обличчям і сивими обвислими вусами, видавався в цьому розкішному місці ще більш чужим, ніж я.

— Одного — запевно, — відповів він. — Запросив його якось завітати на чай. Сусід прийшов і навіть приніс із собою фруктовий торт. Цей торт знайшли через тиждень у нероз-пакованій коробці, на кухонному столі в Ґапі. Це єдине, що залишилось тоді нез’їденим.

Джордж хитнув головою:

— Зловив нівроку ґаву той сусід.

Пенелопа Фіттес тихенько засміялась:

— Авжеж. Бідолаха й не знав, що він сам стане закускою до того чаю. Та ще й обідом на кілька днів наперед.

— Я добре пам’ятаю цю справу, — провадив Барнс, — хоч сам був тоді ще стажистом. Два полісмени, які здійснювали арешт, невдовзі після суду звільнились через те, що їм довелось побачити в тому домі. Багато подробиць тієї справи було засекречено назавжди. Та водночас Соломон Ґапі на суді зізнався, що готував із свого сусіда найрізноманітніші страви — печеню, котлети, фрикаделі й навіть м’ясні салати. Отакий собі людожер-експериментатор.

— Поїхав він, чи що? — спитала я.

— Нікуди він не поїхав. Його ж заарештували!

— Ні, я маю на увазі — поїхав розумом. Здурів. Сказився. Збожеволів!

— Так, він збожеволів, — підтвердила панна Фіттес. — Знадобилося шість полісменів, щоб скрутити його — такий він був здоровий і так пручався. Та врешті-решт його все-таки заарештували, повісили й спалили труп, а попіл закопали на в’язничному дворі, посипавши його потім сіллю. Одне слово, було вжито всіх запобіжних заходів, проте якимось чином дух Ґапі — чи, може, його з’їденої жертви, — повернувся на місце злочину. — Вона поринула глибше в крісло і елегантно закинула ногу на ногу. — Прошу далі, пане Барнсе.

Інспектор кивнув:

— Це все сталось у невеличкому будинку в Ілінґу — західному лондонському передмісті. — на вулиці Ліз. Будинок І аггі має № 7. Відтоді, як стався злочин, він порожнює, проте по сусідству досі живуть люди. Донедавна там усе було спокійно. та ось почали з'являтись повідомлення про якісь химерні звуки, що линуть із покинутої садиби, й про страх, який охопив усю околицю. Ми посилали екстрасенсів — усі сліди ведуть саме до будинку № 7.

— До того ж прояви дуже слабкі, — додала панна Фіт-тес. — Самі звуки. Згідно з усіма повідомленнями.

Вона поглянула на мене своїми серйозними чорними очима. Якщо судити тільки з тону її голосу, можна було подумати. ніби Слух—це звичайний, буденний психологічний Талант. Та з її погляду було помітно, що насправді це найцінніша річ у світі.

Її бабуся. Маріса Фіттес, мала неперевершений Слух. Про це. щоправда, знає всякий, хто читав її «Спогади». Кількадесят років тому вона розмовляла з привидами, й ті відповідали їй. Звичайно ж. Пенелопа Фіттес чудово знала й про мою репутацію.

—А що це за звуки? — поцікавився Локвуд.

— Звуки, які видавав колишній мешканець будинку, — пояснив Барнс.

— Пан Барнс попросив мене провести розслідування, — мовила Пенелопа Фіттес, — і я погодилась. Однак моїй агенції ще з зими вистачає незавершених справ, і всі мої найкращі команди нині зайняті. Тоді я пригадала, що є одна невеличка компанія, якій можна було б доручити цю справу. — Вона всміхнулась. — Що ви на це скажете? Якщо ви впораєтесь із цим завданням, то надалі я обіцяю вам ще чимало цікавої роботи.

— Ми залюбки допоможемо вам, — відповів Локвуд.

— Я рада чути це, Ентоні. Ви знаєте, як я захоплююся вашою компанією. Я вірю, що в майбутньому на нас чекають ще більші спільні справи. Сподіваюся, це розслідування зміцнить стосунки між нашими агенціями, й відряджу разом з вами представника компанії «Фіттес».

— Зрозуміло, що свого часу в будинку тривали пошуки Джерела, — додав Барнс. — Будинок оглянули й старанно очистили, одначе щось, судячи з усього, проминули. От ми й хочемо знати, що саме.

— Якщо це все, — підсумувала панна Фіттес, — я відішлю вас до свого секретаря, щоб укласти угоду. Будинок стоїть порожній. Якщо хочете, можете розпочинати роботу вже цієї ночі.

Вона легенько підвелася з крісла. Це було сигналом для нас — ми так само підхопились зі своїх стільців.

Поки тривало прощання, я чекала на друзів збоку біля столика. Його поверхню вкривали фотографії, які чомусь нагадували мені могильні плити. З фотографій на мене дивилися славетні агенти й команди, що позували в якомусь розкішному залі на тлі великого прапора з єдинорогом — емблемою агенції. Усі ці агенти були юні, усміхнені і вбрані в формені сріблясто-сірі куртки. Збоку від них часом стояли дорослі керівники команд. До того ж на деяких фотографіях я помітила літню сухорляву жінку в чорному вбранні, з зачесаним догори волоссям: то була сама Маріса Фіттес. засновниця агенції.

Одна фотографія, відмінна від інших, одразу привернула мій погляд. Знімок був чорно-білий, вицвілий, і на ньому я побачила худорляву чорняву жінку, що сиділа у високому кріслі. Кімната, в якій її фотографували, була повна тіней. Жінка дивилась