Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

все життя: погляди, які можна було виробити, доклавши зусиль і часу, здобували навпростець. Хазе, приміром, який із захопленням читав романи Ґерштекера[119], ділиться з нами в темній стодолі плодами свого читання. Якось тривалий час розважаючи нас таким чином, він сказав: «Також дуже гарна книжка — «Річкові пірати на Міссісіпі», в якій автор розвинув ось яку ідею…» — аж тут його обірвав Вернер, який хотів спати: «Та припини говорити дурниці! Ґерштекер просто спритний оповідач, але в нього немає ідей».

Такі зауваги можуть спростити нашу роботу. Загалом Вернер робив правильні висновки та ще й дуже переконливо. «Мандрований учень, шалений хлопчина», — як то співалося у празькій студентській пісні. Але він був нетерпимим до поганих манер.

Його грубувата прихильність до освіти та вихованості мала й позитивну сторону. В перший день цієї подорожі ми їли боби, і його дратувало, що Авґуст Штібіц, рудоголовий шкет, якого ми називали Фітьє[120], не соромлячись випустив свої гази. Вернер кинув йому: «Гей, Фітьє, то ти вдома також скрізь пердиш?» Та на Фітьє ці слова не справили великого враження; він сказав у відповідь: «Ну так! Мій батько каже, що нема нічого небезпечнішого, як стримати пердіння. Від того може статися запалення апендикса».

Старий Штібіц був санітарним радником, відомим у місті циніком. Кажуть, коли він відвідував своїх пацієнтів, то запихав свій палець у нічний горщик і куштував на смак сечу. При цьому він був одним із стовпів суспільства; на день народження кайзера та в річницю Седану[121] він з'являвся на шкільному святі в однострої морського штабного лікаря.

У Фітьє була мала й також рудоголова сестра Еріка. Той, кому вдалося вижити, мав нагоду спізнати дивні, хоча і логічні зміни. Після війни у старого Штібіца виникли з нами проблеми. Він переїхав до Берліна і в одному з відгалужень Потсдамської вулиці відкрив свою практику. Штібіц був бездоганним терапевтом; у всьому, що стосувалося селезінки й печінки, його діагнози межували з пророцтвами. Про нього пішов розголос, і невдовзі в його почекальні, де висів погрудний портрет кайзера Вільгельма II, юрмився більшою чи меншою мірою жовтяничний народ.

«Дехто, побачивши натовп, одразу розвертався і йшов геть. А мені так навіть краще, — казав він, — врешті, я ж не можу працювати за чотирьох». І це було правдою, а серед його клієнтури нічна колька не була чимось винятковим. У своєму кабінеті він сидів у великому кріслі спиною до вікна: «Тут іноді навіть бомби вибухали», — казав він. Як тип із грубою та чутливою жилками він не був винятком; серед лікарів такі частенько трапляються — майже легендарне мистецьке вміння хірургів також належить до цієї категорії.

61

З Фітьє я побачився знову лише одного разу — він, звісно, також служив у морському флоті й був весь час у роз'їздах. Коли я запитав його про Еріку, то заторкнув болючу тему: «Вона ще батька в могилу зведе». Він дорікав їй за один роман, а особливо за її манеру спілкування. Йшлося про любовний зв'язок із таким собі епілептичним ліриком, який писав незрозумілі вірші. «Коли той вирушає в мандри, з нею неможливо ні про що говорити. От сьогодні за обідом сидить, втупившись, як баран, поглядом у стіну. А старий від розпуки, не торкнувшись їжі, йде з-за столу. Добре, хоч матері не довелося всього цього бачити».

Потім ми завели мову про його власні клопоти; вони були політичного характеру. Він роз'їжджав за дорученням «консула», тобто мав якісь справи в бригаді морської піхоти. На моє запитання, чим таким цікавим він там займається, він відповів: «Не можу тобі цього сказати — ви скоро й самі все побачите». Але все тримати в секреті він не міг: «Спершу ми вашого кошикаря скинемо». Це вже він на мою адресу, маючи на увазі райхсміністра оборони. Отже, та розмова була десь незадовго до Каппського заколоту[122].

На цьому облишимо історію про те, як старий санітарний радник експериментував, ніби Ґреґор Мендель, зі своїми консервативними та ліберальними генами. Тоді у Везерберґланді ніхто й гадки не мав про такий хід історії. Вернер зі своїм докором обрав не зовсім той тон, тож мусив дати задню: «Фітьє, я не хочу втручатися у ваші родинні справи. Але якщо тобі знову треба буде випустити газ, тоді вигукуй «nuntio[123]!», щоб ми були попереджені».

Порада здавалася гідною Соломона, але призвела, як то кажуть, до дощу під час хрещення, бо кожен почав жартувати з цієї домовленості. І крикам «nuntio!», лайкам та сміхові не було кінця. Таким чином, того самого дня цей звичай довелося скасувати.

62

Вернерова нетерпимість, як я вже казав, стосувалася також освіти; саме цій рисі можна було приписати його потяг до екскурсій. Він звернув увагу на те, що ми не мали жодного уявлення про створення різних предметів та матеріалів, які оточують нас у щоденному житті, й тут він не робив винятку й для себе самого. Отже, у цьому нам мали зарадити екскурсії. Ми вже були на прядильній фабриці, вапняковому кар'єрі, станції очищення стічних вод: після того як Вернер викладав своє прохання, нас люб'язно приймали та влаштовували екскурсію. Так само й тут, на горі Віттескіндсберґ[124], після того як усі ми вимучилися, нас збадьорив потяг до нового знання. До місця нічлігу нам залишалося вже зовсім близько. А в долині біля річки ми побачили фабрику з високими коминами, похмуру будівлю з цегли іржавого кольору. Ми припустили, що там можна було б щось оглянути.

Спустившись донизу, ми пройшли крізь браму до безлюдного двору. Наша поява з гітарами й мандолінами була дуже «доречна»; вона привернула увагу кількох робітників. Коли ті почули від Вернера, що ми прийшли на екскурсію, здавалося, вони не знали, що з нами робити; один розсміявся й сказав: «Та вони хочуть тут пива попити». Проте він все-таки пішов у контору й повідомив про нас.

Отже, ми потрапили у броварню; невдовзі до нас прийшов директор, якому вже розповіли про наш прихід. Не знаю, чи популярне в ті часи словечко schmißig («хвацький») справді походило від Schmiß («шрам