Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

— Звідки ти знаєш?

— Мені дозволили переглянути списки тих, хто проходив Акарнейською та Філейською брамами, що ведуть на Лікавіт. Слід віддати бодай невелику шану демократії, Діагоре! Ми так прагнемо збирати всілякі відомості, щоб обговорювати їх потім на Зборах, що записуємо ім’я та стан кожного, хто щодня виходить чи заходить до Міста з товарами. Це довгі списки, у яких можна побачити записи на кшталт: «Менакл, торговець-метек, і четверо рабів. Міхи з вином». Ми гадаємо, що це допомагає нам контролювати торгівлю. Тенета й інше мисливське знаряддя так само ретельно вносять до записів. Однак Трамахового імені там нема, і того ранку ніхто не виходив із Міста з тенетами.

— Може, він не взяв їх із собою, — припустив Діагор. — Може, мав намір полювати тільки на пташок.

— Але матері він сказав, що збирається поставити пастки на зайців. Принаймні так мені розповіла вона. Виникає запитання: якщо він хотів полювати на зайців, хіба не логічніше було б узяти з собою раба, який стежив би за пастками й заганяв би здобич? Чому Трамах вирушив сам-один?

— То яка твоя думка? Що він не ходив на полювання? Що з ним був хтось іще?

— Я зазвичай не схильний висловлювати здогади о цій ранковій годині.

Колоноський гімнасій, будівля з широким портиком, розміщувався на південь від агори. Його двоє дверей були оздоблені іменами видатних олімпійських атлетів і невеличкими статуями Гермеса. Усередині сонце люто пражило палестру, прямокутний майданчик без даху, де на спушеній мотикою землі проводили бої з панкратіону. Повітря тут поступалося місцем густому запаху з’юрмлених тіл і ароматичних олій для масажу. Хоч і просторий, гімнасій був переповнений: старші підлітки, голі й одягнені; хлопчики на повноцінному навчанні; пайдотриби[34] в пурпурових накидках і з двійчатими ціпками, що тренували своїх учнів… Через несамовитий галас розмовляти було неможливо. У дальньому кінці, за кам’яною колонадою, були внутрішні криті приміщення — роздягальні, душові й великі кімнати для масажу і натирання ароматичними мастями.

На майданчику саме змагалися два борці: цілковито голі й лискучі від поту, їхні тіла впирались одне в одне, неначе прагнули буцнутись головами; руки м’язистими звоями охоплювали шию суперника; крізь гамір юрби чути було, як борці, наче бики, ревуть від тривалої натуги; слина білими пасмами звисала з їхніх ротів, немов якісь чудернацькі варварські прикраси; боротьба була люта, нещадна, доконечна.

Щойно зайшовши до гімнасія, Діагор смикнув Геракла Понтора за плащ.

— Он він! — голосно промовив філософ і вказав у натовп.

— Аполлоне-світе!.. — пробурмотів Геракл.

Діагор помітив його подив.

— Правда ж, я не перебільшував, коли описував тобі Анфісову вроду? — сказав він.

— Мене вразила не врода твого учня, а той старий, що балакає з ним. Я знаю цього чоловіка.

Вони вирішили провести розмову в роздягальні. Геракл стримав Діагора, що рвучко кинувся до Анфіса, і простягнув йому клаптик папірусу.

— Це запитання, які треба поставити. Розмовляй ти — так я зможу краще обміркувати його відповіді.

Поки Діагор читав запитання, скажений ґвалт, який здійняла юрба, змусив їх обернутися до палестри: панкратист завдав суперникові звірячого удару головою в обличчя. Звук, либонь, чути було в усьому гімнасії: неначе оберемок хмизу затріщав під нестримним копитом величезної тварини. Борець поточився і мало не впав, хоча, здавалося, не так від удару, як від несподіванки: він навіть не здійняв рук до свого обличчя, знесиленого й понівеченого, наче стіна, розтрощена рогами оскаженілого звіра, а лише відступив, широко розплющеними очима втупившись у суперника, немовби той утнув йому несподівану штуку. Тим часом чітка структура його рис нижче очей безгучно руйнувалася, а з губ і великих ніздрів потекла густа цівка крові. Попри це, борець не впав. Глядачі обрáзами під’юджували його дати здачі.

Діагор привітався зі своїм учнем і сказав йому кілька слів на вухо. Обоє рушили до роздягальні, а старигань, що перед цим розмовляв із Анфісом, здивовано розширив очі-онікси, помітивши розгадника. Тіло він мав почорніле і зморщене, наче величезна головешка.

— Клянуся Зевсом і Аполлоном Дельфійським, Геракле Понторе, ти тут! — вереснув він голосом, що звучав так, ніби його грубо проволочили нерівною кам’янистою поверхнею. — Учинімо ж узливання на пошану Діоніса Бромія, бо ж Геракл Понтор, розгадник таємниць, вирішив навідатися до гімнасія!

— Час від часу повправлятися не зашкодить, — Геракл залюбки відповів на його бурхливі обійми: він віддавна знав цього старого раба-фракійця — адже той служив ще його родині — і ставився до нього як до вільного. — Вітаю тебе, о Евмарху, і радий пересвідчитися, що ти такий самий молодий у своїй старості, як завжди.

— Де ж пак! — вигукнув старий, легко перегукуючи скажене ревище юрби. — Зевс доточує мені віку, але умалює тіла. У тебе, як бачу, прибуває і того, і того…

— Принаймні голова наразі не гладшає, — обоє розсміялися, і Геракл озирнувся довкола. — А куди подівся мій супутник?

— Онде, разом із моїм учнем, — Евмарх вказав у натовп довгим і скарлюченим, як ріг, пальцем.

— Твоїм учнем? То ти Анфісів педагог[35]?

— Уже ні! І нехай мене вхоплять Добродійниці, якщо я ним знову стану! — Евмарх зробив апотропеїчний[36] жест руками, щоб відігнати лихо, яке могла накликати сама згадка про Ериній.

— Схоже, ти сердишся на нього.

— І маю на те підстави! Його щойно взяли до війська, і цей твердолобий упертюх зненацька вирішив, що хоче вартувати храми в Аттиці, оддалік від Афін! Його батько, благородний Праксіной, попрохав мене переконати його змінити думку…

— Але ж, Евмарху, ефеб має служити Місту там, де найбільша потреба…

— Заради егіди Афіни Ясноокої, Геракле! Не смійся з моєї сивини! — пронизливо скрикнув Евмарх. — Я ще здатен буцнути затверділою головою твоє черево, схоже на міх із вином! Там, де найбільша потреба?.. Заради Зевса Кроніда! Таж його батько — цьогорічний притан[37] Народних зборів! Анфіс міг обрати собі долю куди приємнішу, ніж решта новобранців!

— А коли твій вихованець ухвалив таке рішення?