Наталія Савінова (SiN eVa) - Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa)

Розділ одинадцятий. Знайомство з родиною Диявола.

Даміль залишив мене в кімнаті, а сам пішов зустрічати дорогоцінних гостей, які змогли навести галасу у домі. Прислуга, якої майже не було помітно чи чутно, вперше видавала безліч звуків. Дзвін посуду та голосіння тіток здавались нескінченними, як і пахощі від випічки та аромати їжі, що розбавляли собою прохолодне повітря.
Коли почулись перші гальмування шин у дворі, я підійшла до вікна і зацікавлено роздивлялась гостей, які виходили з автівки. Вони були чоловіками. Усі високі, бородаті та у класичних костюмах. Коли до них вибігла Дільзода, гості з радісними вигуками по черзі прийняли її в обійми, дозволяючи собі, стискати дівчину та кружляти, під її задоволений сміх. Коли до подвір'я в'їхала друга чорна автівка, я вже не мала бажання споглядати на неї та тих, кого вона привезла.
Роздумуючи над словами Даміля, та прислуховуючись до його погроз, я дивилась на свою долоню, яка була дбайливо оброблена знеболювальними кремами та ховалась під чистою пов'язкою. Поріз ледве давав про себе знати, майже не виказуючи належного ниття для такої рани. На якусь мить мені стало соромно за себе, адже я жодного разу не поцікавилась у Даміля про рану на його грудях. Попри мою ненависть до нього та обставин, в які мене запроторила його помста, я повинна залишатись людиною. Я повинна бути тією, якою мене виховував батько. Адже потім ніхто не буде знати про мій сором та картання, окрім мене.
Чи справді Даміль такий поганий, яким хоче здаватись? Чи справді він може переступити ту лінію людяності, яка зробить з нього монстра? Чи зможе він пробачити собі, якщо скоїть те, чого жоден шанобливий себе чоловік не повинен робити, та й не повинен мислити про таке? Якби не його помста, чи зміг би він зробити свій вибір і зацікавитись мною? Чи могли б ми стати тими, ким він бажає нас бачити?
Стільки питань виникло в голові, після його поцілунку. Стільки думок зароджуються і шукають можливості висловитись. Але вони не мають бути оманою для мене, якщо я хочу повернутись додому до свого звичного життя. Життя в якому я була вільною людиною і мала право голосу. Та щоб повернутись до нього, мені потрібно зібратись з силами та зіграти роль покірної нареченої на родинних оглядинах. Я повинна замилити Дамілю та його тіткам очі, щоб спромогтися на втечу. А головне, я повинна знайти спосіб, щоб оминути зустрічі з Ілаєм, який на цей момент є найстрашнішим серед усіх Оразових.
Важко зітхнувши, я підійшла до шафи та почала розглядати одяг, що його придбав для мене Даміль. Мені необхідно скласти враження милої дівчини, яка приймає їхні традиції й підкорюється. Передивилась усі сукні й не знайшла нічого, що могло б бути відповідним для знайомства з родиною Оразових. Все було не те і виглядало не так.
Вирішила прийняти душ, щоб освіжитись та перевести подих, а з тим і по-іншому поглянути на вбрання. Діяла досить швидко, щоб не спричинити зустріч з Дияволом, який вже говорив про те, що я не маю права користуватись ванною кімнатою без його відома чи присутності. Тепла вода дійсно допомогла розслабитись та перезарядитись хоч на якийсь час, якого мені так не вистачало. 
Мені вдалось укласти волосся у примітивну зачіску, допоки я не розв'яжу проблему з одягом. Знов підбігла до шафи та передивилась усе, що в ній було. Знов нічого не викликало в мені бажання одягти це на себе. Перевівши погляд на другу половину, де були розвішані напрасовані сорочки та футболки Оразова, мій погляд зупинився на білій тканині, яка дивним чином не відповідала критеріям чоловічого смаку. Витягла останню, майже приховану, вішалку і зрозуміла, що на ній висить жіноча сукня. Розгорнула її й приємно здивувалась, коли побачила червоно-зелені квіти на білому ситцю. 
Вирішила спробувати та надягла сукню, яка виявилась ідеальною для моєї фігури. Спідниці майже торкались підлоги, а завищена талія заривалась під грудьми. Овальний глибокий виріз та прямі волани до ліктя робили з сукні подібне вбрання грецьких богинь та підкреслювали колір мого темного волосся, яке неодмінно повинно бути розпущеним по спині. Та безперечною красою залишались яскраві квіти на верхній частині сукні. На ноги взула чорні чобітки, які були весняно-осінніми й не мали теплого прошарку. В таких чобітках не можна буде утримати тепло, якщо випаде сніг. Але для того, щоб бігти вони досить комфортні. 
В очікуванні коли мене покличуть для знайомства з родиною та друзями, пройшло зо дві години. Я встигла побачити кілька останніх автівок, які прибули до подвір'я, роздивилась кількох літніх жінок та чоловіків. Прислухаючись до голосів, що так чи інакше долинали до кімнати, змогла зрозуміти, що гостей не менше двох десятків і всі вони любителі розмовляти на високих тональностях. Я могла розрізнити радісний щебіт Дільзоди та на диво приємний сміх тітки Шахзоди, яка не змінювала своїх командирських звичок і раз по раз щось комусь наказувала зробити чи виправити. 
Серед чоловічих голосів впізнати чи відрізнити когось було важко, навіть голос Даміля зливався з основною масою і майже не виділявся з неї. Дівочі голоси також мали яскравість, особливо сміх чи гиготіння, та все ще не мали для мене жодного значення. Гості розмістились у вітальній кімнаті, яка межувала з їдальнею і могла вмістити в себе таку кількість люду. Та Даміль говорив щось про свіже повітря у розмові з ветеринаром, тому я підозрюю, що основне застілля буде проходити десь на задньому дворі.
Дістала «графа Монте-Крісто» і прогорнула кілька сторінок, знайшла момент його прибуття до будинку колишньої коханої та вирішила діяти. Не можна чекати допоки Даміль запросить мене спуститись до них, потрібно брати справу у свої руки й швидше починати гру на виживання.
Орієнтуючись на голоси, повільно спустилась сходами вниз і застигла на місці, коли зустрілась з поглядами гостей. В мить, коли моя нога спустилась з останньої сходинки, у вітальній кімнаті нависла тиша. Усі присутні зупинились на пів слова й не приховуючи свого здивування, дивились на мене як на дивину у кімнаті дивовиж. Я відчула, як почервоніло моє обличчя й збиралась відвести погляд в сторону, але зробила зусилля і продовжила шукати очима Даміля.
Та довго шукати його не довелось. Самі ж гості показали мені де він є, швидко перевівши вже не здивовані, а запитально – налякані погляди на закуток, в якому стояло кілька чоловіків, одним з яких був Оразов. Він повільно повернувся до мене обличчям й не виказуючи жодної емоції, швидко підійшов.
Спочатку беземоційність була звичайною. Здавалось, що йому байдуже як я виглядаю, а тим паче, що я взагалі з'явилась на родинному святі. Потім його очі запалали пітьмою Диявола і на мить з'явився той Даміль, якого я не маю бажання ні бачити, ні чути. Його ненависний погляд пройшовся по мені з голови до ніг, спопеляючи собою сукню та оголюючи мене як натягнутий нерв.
Хтось з гостей важко зітхнув. Якась з літніх жінок зойкнула й почала схлипувати, до неї приєдналась ще одна не менш літня, але все ж за виглядом молодша на десяток років. Чоловіки, не залежно від віку, тримали себе в руках і не дозволяли видати, а ні руху, а ні звуку. Дільзода не стрималась і вже схопилась з місця, щоб підбігти до нас, та була перехоплена рукою тітки Шахзоди.
– Це ж мамина сукня. – зітхнула молодша сестра Даміля, і моє серце зупинилось.
Ось чому ця сукня зберігалась у його шафі. Ось чому вона була майже схована за його одягом. Це сукня його матері, яка неодмінно має якусь історію, якщо є впізнаною не лише Дільзодою, а й усією родиною Оразових. Усі відреагували тишею та подивом не на мене, а на сукню, яку я наважилась вдягнути.
– То ти й справді обрав цю дівку нареченою. – отруйно – м'яким голосом озвалась одна з чотирьох молодиць, які стояли біля вікна. – Ти дозволив їй вдягнути те, що не дозволив мені! 
Як би я мала змогу відірвати погляд від темних очей Даміля, то побачила з якою ненавистю та відвертою огидою на мене дивилась вродлива худорлява дівчина з великими карими очима та косою чорнявого волосся. Як вона кривить свої пухкі червоні губи та виказує ними злість та розчарування Оразовим. Як її намагаються зупинити її не менш вродливі подруги чи сестри, забороняючи їй говорити більшого.
Як би я мала змогу не дивитись в очі Диявола, то побачила сльози на очах тітки Омани, яка притискалась до грудей невисокого чоловіка з густою бородою. Та я не могла цього зробити, адже була загіпнозованою пітьмою його очей і очікувала на неминуче покарання.
– Я не мала наміру нікого образити. – шепочу йому, стискаючи пальці в кулаки. – Я не думала, що ця сукня належить, – замовкаю, коли Даміль бере за руку і якось м'яко посміхається.
– Тобі пасує ця сукня. – спокійно відказує він і нахилившись до мене, залишає короткий поцілунок на моїх губах.
Перш ми пройшли до гостей, я встигла зупинити Даміля і забажала отримати відповідь на запитання, яке вже набувало значення не лише для мене, а для усіх тих, хто зараз спостерігав за нами. Та запитання я поставила тихо, так щоб лише Оразов почув його.
– Чому саме ця сукня має таке значення? – він не поспішав відповідати, розглядаючи в моїх очах щось, чого я не могла зрозуміти. Можливо він вишукував правдивість мого інтересу, можливо щось, чого я не могла йому дати.
– В цій сукні моя мати офіційно стала дружиною мого батька. – спокійно пояснив Даміль, продовжуючи, утримувати мою руку у своїй руці. – В цій сукні моя мати померла. – останні слова сперли моє дихання, викликаючи тремор в тілі та зрадливе відчуття сорому за скоєне.
Ця сукня була особливою, тому що його мати зробила останній подих у ній.
– Чому саме вона? – не стрималась кароока дівчина, і чомусь мені здалось, що я вже знаю хто вона. Це колишня наречена Даміля Лейла, про яку було заборонено говорити Дільзоді, і яка мала вибуховий характер та відверто показувала своє незадоволення і мала на це право та дозвіл Оразова. – Дам, чому вона, а не я?
– Лейла, не починай. – вигукнув хтось з солідних чоловіків, які сиділи на дивані. – Не починай згадувати старе!
– Я маю право знати! – заперечила дівчина, гордовито скидаючи гостре підборіддя. – Я задовго чекала й отримала відмову, а з тим й сором!
– Не мели дурниць! – обізвалась одна з жінок, які сиділи поруч з чоловіками. Жінки виглядали як старійшини на якомусь засіданні та незадоволено хитали головами, переводячи погляди з норовливої красуні на Даміля і навпаки. – Ти знаєш чому і за яких обставин. І ти знаєш, що тебе вибачили наші верховні! Нема на томі сорому і не буде!
– Як вже набридло чути одне й те саме! – відказала дівчина і вмить замовкла, коли на неї подивився Даміль.
Здається мені, що цей Диявол дійсно має магічний вплив на усіх, хто його знає. Він за віком своїм не може вважатись головою цілого сімейства і не може викликати таку повагу чи страх у чоловіках, які бачили й пережили більше за нього. Він не може одним своїм поглядом закривати роти жінкам, які за літами своїми можуть бути його мамками чи бабцями. Але він робить те, що не є можливим.
Тиша знов нависла у повітрі.
Даміль тримаючи мене за руку, пройшов до умовного центру, не зводячи очей з тієї, яка насмілилась задавати багато недоречних запитань. Він притягнув мене до себе, міцно обійнявши за плечі, викликаючи ниття внизу живота та дрижання в ватяних ногах, що ледве тримали мене від падіння. Витримавши паузу, його голос сповістив присутніх про наш статус «наречених»:
– Лавіка є моєю викраденою нареченою, а за чотири дні стане моєю дружиною! Вона не була вихована в наших традиціях, тому має час, щоб звикнути до них. – і вже звертаючись до колишньої нареченої. – Лейла, ти залишаєшся невід'ємною та вагомою частиною нашої родини. Я поважаю тебе, як будь-яку з жінок нашого дому. – його голос був насиченим спокоєм та все ж заважким для спокійного сприйняття своєю безжальністю та прохолодою. – Та не забувай, що повага, як і кохання має свої межі, заступивши які, – його пальці з силою стисли мої плечі. – можна стати вигнанницею та отримати зречення усіма членами родини. – і знов витримавши секундну паузу, додав. – не забувай свого місця, Лейло! Твій батько не зможе врятувати тебе вдруге! – і знов заговорив м'яким голосом, звертаючись до усіх, хто зібрався на оглядини. – Я дозволив Лавіці одягнути сукню моєї матері, адже вона має для мене не менше значення, ніж пам'ять про батьків. Тому, прошу любити та поважати мою наречену.
– Викрадену. – прошепотіла майже нечутно і мимоволі відступила, впершись спиною у груди Даміля, коли до нас почали підходити усі родичі та друзі родини Оразових.
– Заспокойся. – прошепотів Даміль, прибравши пасмо волосся з мого вуха. – Я поряд. Тобі не має чого боятись.
Так. Звісно. Йому легко казати, адже він знає цих людей все своє життя, та й впевнений в собі та своїй поведінці. А я не звикла до такої навали уваги від незнайомих мені людей, хоча вони чимось нагадують мені родинні збори у Касимових. Моя родина занадто довго живе у великому місті та не має цих незручностей з гостями, яким потрібно місце для зустрічі. На великі свята ми їздимо до дядька Мурата, де збираються усі родичі та друзі, але ті збори досить звичні для мене. А ці...
Я думала, що помру, поки дочекаюсь останнього з оглядачів родини Оразових. Пройшло не менше тридцяти хвилин з моменту перших обіймів та поцілунків у щоки з першим представником чоловіків, що мав право висловити свої побажання миру та злагоди нашій з Дамілем парі наречених. Я зовсім не намагалась запам'ятовувати імен чи особливостей кожного з ким мене знайомили, мені було майже байдуже на це. Але все ж одна особина не лише привернула мою увагу, а змогла викликати пристрасне бажання запам'ятати кожну непомітну деталь в її зовнішності, словах, чи поведінці. 
Нею була Лейла.
Дівчина неохоче підійшла до нас і не приховуючи відрази, награно та зверхньо нахилилась до мого обличчя, торкаючись щокою моєї розпеченої щоки. Вона трималась гордовито, підкреслюючи свою спроможність бути тією, хто має статус та повагу і на голову вище за мою примітивність. А коли черга дійшла до привітання Даміля, в її очах з'явились вогники, а на вустах засяяла білосніжна посмішка.
– Вітаю, коханий. – відказала вона, відштовхуючи мене ліктем, ніби звільняючи для себе місце поряд з Оразовим. – Миру, добра та злагоди. – з кожним словом вона залишала невеличкий слід червоної помади на його щоках, обіймаючи його обличчя витонченими руками з довжелезними гострими нігтями. – Я не проти стати другою дружиною, Даме. Я не проти бути другою, якщо отримаю першість у твоєму серці та ліжку. – видихнула вона в його губи та вже збиралась поцілувати їх, як Даміль різко відсторонив її від себе, не дозволивши поцілунку статися.
– Я матиму на увазі, Лейло. – сухо відказав він, показово взявши мене за руку та повівши до виходу. – Нумо святкувати зустріч родини! – вигукнув він, накинувши мені на плечі вовняне чоловіче пальто. – Я вірний у своїх вподобаннях. – відказав він, зазирнувши в мої очі. – Але не забувай про іншого Даміля, якому буде начхати на таку вірність.
І як не закохатись в нього? Як змусити своє дівоче серденько не вірити його словам, коли він на прикладі довів, що вміє тримати слово. Він міг би одразу заявити, що я зброя для помсти та взяти за першу дружину Лейлу, яка як і я була здивована такою поведінкою Даміля. Він міг би поводитись як належить хижакові на своїй території, міг би брати те, що вважає своїм, адже усі довкола сприймають його рішення як належить. Він міг би зачинити мене в тій клятій кімнаті чи зірвати з мене сукню його матері, міг би витягнути мене за волосся для знайомства з родиною, і ніхто нічого б не сказав. Він міг би, та не став цього робити.
Натомість Даміль Оразов проявив до мене повагу. Змінив гнів на милість, навіть не здогадуючись про те, що я збираюсь скористатись цією його слабкістю і встромлю кинджал в його серце. Він поставив на місце гордівливу красуню, яка, будьмо чесною з собою, в тисячі разів гарніша за мене і знає собівартість своєї вроди. Він показав мені, що має в собі ті риси, які так важливі для досконалості справжнього чоловіка, і моє серце вже не прислухається до слів здорового глузду, закохуючись у Диявола, який викрав нас для своєї помсти.
Як і очікувалось, на задньому дворі між двома альтанками було розміщено довжелезний стіл, на який продовжували зносити нові страви. Дерева були прикрашені гірляндами, які світились різними кольорами світла. На стільцях та лавах вже лежали пледи, якими гості могли накрити плечі чи коліна, а з чотирьох сторін були виставлені зігрівальні лампи.
Ми сіли по центру столу. Навпроти нас сіли тітка Шахзода та Дільзода. Зліва від нас розсідалась молодь, а справа поважна стареча. Лейла ж сіла поряд з тіткою Шахзодою, викликавши невдоволення на обличчі свого батька та задоволену посмішку на губах самої червоногубої тітки. 
– Сестро, – вигукнула Дільзода, потягнувшись за скибкою свіжовипеченого хліба. – ти повинна спробувати кожну зі страв! 
– Ах ти ж мелена перемелена, – вдаривши дівчинку по руці, тітка Шахзода обурливо подивилась на свою небогу. – не лізь до неї зі своїми балачками! 
– Я хочу, щоб сестра була щасливою. – пробурмотіла Дільзода, опустивши очі. – Вона буде щасливою, якщо скуштує смачної їжі, чи не так? – дивлячись з-під лоба на свого старшого брата, дівчинка почала квітнути на очах, отримавши його підтримку.
– Так, сестро, – погодився Даміль, дозволяючи тітці Омані викласти на наці тарілки по шматку печені. – Їжа справді робить людей щасливішими, а смачна їжа робить їх добрішими.
– Та не всім це допомагає. – втрутилась Лейла, відмовляючи жіночці, яка опікувалась іншою частиною гостей, покласти на тарілку шматок смаженого курча. 
– Ну досить вже. – зауважила тітка Шахзода, поглянувши на красуню, а потім перевівши очі на Даміля. – Синку, вона трохи шокована, але прийде до тями.
– Лейло, мій ліміт терпіння майже вичерпано. – зауважив Оразов, прийнявши з рук якогось там дядька тареля з овочевою нарізкою. – Ще одна недоречність у сторону моєї нареченою і я потурбуюсь про те, щоб твоя нога більше ніколи не переступила поріг цього дому.
– Вибач, Даме. – м'яко та досить лестиво відповіла Лейла, не зводячи закоханого погляду з Даміля. – Мені важко сприймати таку реальність. Та попри мого чорного язика, – вона торкнулась своїх губ, – я не маю наміру ображати твою наречену. Просто не можу стриматись від ревнощів.
– То вчись цього. – сухо промовив Оразов, насипаючи мені, а потім й собі овочевий нічим не заправлений салат. – Лавіка, Лейла була не лише моєю нареченою, – тихо продовжив Даміль, викликаючи на обличчі дівчини задоволену посмішку. – вона була моєю майже дружиною. Ми отримали дозвіл від наших родин та старійшин, ділити ліжко. Ми навіть мали необачність завагітніти. – неочікувано посмішка Лейли зникла, її обличчя похмарнішало, як і обличчя тітки Шахзоди. А от на губах Дізьзоди з'явилась задоволена усмішка маленького чортеняти. – На жаль, ми втратили те, що зародилось у тих стосунках вже у перші тижні. І слава Всевишньому, це стало ознакою нечестивих відносин, які ми припинили за розпорядженням старійшин.
Почувши про втрату дитини, яка нехай і не встигла сформуватись як плід та неодмінно мала б значення, я з жалістю в очах поглянула на Лейлу. Навіть не маючи того знання та відчуття материнства, я можу уявити наскільки це важко для будь-якої жінки втратити часточку себе. 
Мій батько, як людина військова, має досить гнучке бачення з питання материнства і прищепив мені розуміння цього явища втрати. Не можна засуджувати жодну жінку, яка втратила своє дитя будь-то за своєю згодою, будь-то за якихось обставин. Якщо людина дозволяє собі відбирати життя у тварин чи інших людей, то вона не має права засуджувати жінку, яка опинилась на слизькому шляху. Ми всі в тому чи іншому значенні є вбивцями життя, самі того не помічаючи.
Тваринний світ відрізняється від людського тим, що там немає місця осуду. Тварини вбивають стільки, скільки їм потрібно для виживання. Вони народжують стільки, скільки потрібно для продовження їхнього роду. І кожна мати має право вирішувати, чи буде її дитя жити, чи ні. Адже у тваринному світі саме мати часто дозволяє вбити найслабшого у вивідку, задля його порятунку від знедоленості та страшнішої смерті.
Питання про втрату дитини, у будь-якому його сенсі, має бути приватним. Лише мати має право вирішувати, як сильно вона буде страждати від такої втрати, адже ніхто окрім неї не зможе зрозуміти масштаби зневаги до самої себе та біль, який буде переслідувати її усе її життя.