Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Ні, Базене, навпаки, хай зостається на місці і не рушає з дому.

— Але ж, Оріано, це безглуздя, вся ваша служба вдома, а о дванадцятій з’являться ще кравчиня і костюмер одягати нас на бал. Він тут зовсім не потрібен, і тільки він з усієї вашої челяді приятелює з лакеєм безталанного Мами — ось чому я тисячу разів волію його спровадити.

— А я прошу, Базене, його не відпускати: ввечері він має виконати одне моє доручення, ось тільки я ще не знаю точно, о котрій годині. Ні кроку з дому, чуєте? — звернулася вона до охопленого розпачем лакея.

Ув оселі повсякчас точилися сварки, служба тут довго не утримувалася, і винуватцем цієї постійної війни була одна й та сама особа, якою міг би видатися швейцар, але то був не він, хоча переслідування і прискіпування, найклопітніші для ката, і всю чорну роботу для підцьковування служників один на одного, роботу, яка призводила до бійки, дукиня доручала йому; сам швейцар навіть не здогадувався, яку ролю він відіграє. Як і всю службу, його розчулювала дукинина доброта, а нетямущі лакеї, діставши розрахунок, заходили до Франсуази попрощатися і казали, що якби не швейцар, кращого місця, ніж у домі в дука, годі було б знайти в цілому Парижі. Дукиня послуговувалася швейцаром як жупелом, так само як довгий час послуговувалася як жупелом клерикалізмом, масонством, жидівською загрозою тощо.

Увійшов лакей.

— Чому мені не передано пакета, якого надіслав пан Сванн? Ага, ось іще що (ви знаєте, Шарлю, що Мама дуже хворий?). Жюля послано дізнатися про здоров’я пана маркіза д’Осмона — він ще не повернувся?

— Оце саме вернувся, ваша ясновельможносте. Всі так гадають, що скін пана маркіза близький.

— А, він ще живий! — гукнув дук, зітхнувши полегшено. — Скін, скін! А ви — сучий син! Поки людина жива, поти є надія, — звернувшись до нас, сказав дук із веселою міною. — А мені говорили про нього так, нібито він уже мертвий і похований. За тиждень він буде здоровіший за мене.

— Лікарі кажуть, він сконає цього вечора. Один пообіцяв відвідати хворого вночі. А головний лікар сказав, що приїздити нема чого: пан маркіз уже мав би не жити, пана маркіза підтримують лише промивання камфорною олією.

— Ану цитьте, бовдуре! вигукнув дук, розсатанівши. — Вас ніхто не питає. Ви нічого не второпали з того, що вам сказано.

— Сказано не мені, а Жюлю.

— Та чи замовкнете ви? — зарепетував дук і нарешті звернувся до Сванна: — Він живий, яке щастя! Помалу відзискає сили. Пережити таку кризу! Отже, він вичуняє. Зразу не одужують. А легке промивання камфорною олією — це навіть приємно, — сказав дук, затираючи руки. — Він живий, чого ще бажати? Якщо він здолав перенести те, що йому судилося знести, це вже добре. Він трижильний, йому можна лише позаздрити. А потім здорових так не глядять, як хворих. Мій кухар —■ тімаха; він зробив мені баранину під беарнським соусом; не можу його не похвалити: смакота, але саме тому я об’ївся, духу не зведу. Але ж ніхто не присилає спитати про моє здоров’я, як присилають спитати про здоров’я мого дорогесенького Аманьєна. Надто часто присилають. Це його мучить. Треба дати йому перепочити. Одвідувачів не відженешся, так можна й справді замордувати чоловіка.

—■ Стривайте! — сказала дукиня лакеєві, який збирався йти. — Я просила принести запаковані знімки, які мені надіслав пан Сванн.

— Ваша ясновельможносте! Пакет такий здоровий, що навряд чи пройде у двері. Ми його залишили в сінях. То що, ваша ясновельможносте, принести?

— Ні, не приносьте, тільки треба було зразу сказати. Якщо це така бандура, то я зійду в сіни і подивлюся.

— Я забув сказати вашій ясновельможності, що її світлість графиня Моле залишила вранці візитівку, аби передати вашій ясновельможності.

— О котрій годині? — спитала графиня з невдоволеним виглядом, мабуть, вона вважала, що молодиці не гоже залишати візитівки вранці.

— Близько десятої, ваша ясновельможносте.

— Принесіть візитівки.

— У кожному разі, Оріано, — провадив дук, повертаючись до попередньої розмови, — якщо ви вважаєте, що одружитися з Жільбером — була химера Марі, то у вас химерний спосіб викладати події. Хто показав себе тютею, то це Жільбер: він пошлюбив близьку родичку бельгійського короля, який привласнив собі титул дука Брабантського, що належить нам. У наших жилах тече та сама кров, що і в жилах Гессенів, тільки ми — куди старезні-ша гілка. Говорити про себе не гоже, — сказав дук, звертаючись до мене. — Але коли ми буваємо не кажу тільки в Дармштадті, але навіть у Касселі й скрізь у Гессені, ландграфи завжди дуже чемно поступаються нам дорогою і першими місцями, адже ми — давезна гілка.

— Годі-бо вам, Базене! Марі була там у себе ватажком усіх полків, її ладили за короля шведського...

— Ет! Ох, Оріано, невже вам не відомо, що дід короля шведського орав землю в По, а ми ж бо вже дев’ятсот років тому вели перед у цілій Европі?

— А все ж якби хтось гукнув на вулиці: «Диви, оно король шведський!» — всі погнали б за ним аж на площу Згоди, а якби крикнули: «Оно дук Ґермантський!» — то для всіх це ім’я було б порожнім звуком.

— Ох, і доказ!

— Зрештою я не розумію, які у вас права на титул дука Бра-бантського, якщо він перейшов до бельгійського владного дому?

Лакей приніс візитівку графині Моле, чи, радше, те, що вона залишила замість візитівки. Під тим приводом, що візитівок у неї нема, вона дістала з кишені листа, адресованого їй, вийняла його з