Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

Я промахнувся, хоча стріляв усього з відстані заледве двох метрів. Я не був поганим стрільцем — адже в Сіньцзіні радо тренувався на стрільбищі. Однією рукою стріляти, звичайно, важче, але моя права рука була сильнішою, а „вальтер“ — зручним для прицілювання. Я не йняв віри, що промахнувся. Я знову звів курок і прицілився. Зробив глибокий вдих, сказавши собі: „Його треба вбити!“ Убивши таку людину, я зможу вважати, що прожив недаремно.

„Прицілюйся добре, лейтенанте! Бо цей патрон — останній“. — Борис усе ще всміхався.

У цю мить, почувши постріл, до кімнати влетів Татарин з великим пістолетом у руці.

„Не заважай! — гримнув на нього Борис. — Нехай навмання стріляє! Як уб’є — роби з ним, що хочеш“.

Татарин слухняно кивнув і спрямував на мене свій пістолет.

Я виставив уперед руку із затиснутим у ній „вальтером“ і, прицілившись у холодну усмішку Бориса, спокійно вистрілив. Рука твердо витримала віддачу. Постріл вийшов досконалий. Однак куля пролетіла мимо — на волосок від голови, ущент розбивши годинник за спиною Бориса. А він навіть бровою не ворухнув. Відкинувшись на спинку стільця, він не спускав з мене своїх гадючих очей. Пістолет з гучним стуком упав на підлогу.

Кілька секунд усі мовчали, не ворушилися. Нарешті Борис підвівся і, неквапливо нахилившись, підняв „вальтер“, що випав з моєї руки. Задумано подивившись на пістолет у своїй руці, злегка похитав головою і запхнув його в кобуру на вішалці. Потім два рази поплескав мене по руці, ніби хотів заспокоїти.

„Я ж тобі казав, що ти не зможеш убити мене. — Борис вийняв з кишені пачку „Сатel“ і прикурив одну сигарету від запальнички. — Стріляв непогано. Але вбити мене не зможеш. Ти до цього не готовий. Тому проґавив такий шанс. На жаль, доведеться тобі повертатись додому з цим прокляттям. Ти ніде не будеш щасливим. Нікого не любитимеш і ніхто тебе не любитиме. Я тебе проклинаю. Убивати не буду. І не тому, що я тебе так люблю. Досі я багато людей відправив на той світ і, напевне, ще немало відправлю туди ж. Але я не вкорочую нікому життя без потреби. Бувай, лейтенанте Мамія! Через тиждень ти вже поїдеш до Находки. Bon voyage![54] Більше ми з тобою, непевне, не зустрінемося“.

Таким було моє останнє побачення з Борисом Шкуродером. Через тиждень я залишив табір, і на поїзді мене відвезли до Находки, де мене також чекало кілька лихих пригод. І тільки на початку 1949 року я повернувся в Японію.

Правду кажучи, я не впевнений, чи має для Вас моя довга й дивна розповідь якесь значення. Можливо, вона здасться Вам суцільною старечою скаргою. Але я обов’язково хотів розповісти Вам цю історію. Я відчував, що мушу це зробити. Прочитавши цей лист, Ви зрозуміли, що я програв, усе втратив. Став ні на що не придатним. Справдилося передбачення і прокляття: я нікого не люблю і ніхто мене не любить. Ходяча шкаралупа — от що від мене залишилося. Настане час — і я зникну в пітьмі. Мені здається, що, переповівши Вам, Окада-сан, історію свого життя, я можу спокійно покинути цей світ.

Будь ласка, живіть з миром, ні за чим не жалкуючи».

35

Небезпечне місце

Люди перед телевізором

«Порожній чоловік»

Двері прочинилися всередину кімнати. Коридорний, злегка поклонившись, зайшов з тацею в руках. Заховавшись за вазою в коридорі, я чекав, поки він вийде з номера, й обмірковував, що ж робити далі. Можна зайти туди, як коридорний звідти піде. За дверима з номером 208 хтось є. Якщо події і далі розвиватимуться так, як минулого разу (наразі так було), то двері, напевне, не замкнені. А може, пропустити цей номер і піти вслід за коридорним? Тоді, можливо, я доберуся туди, звідки він виходить.

Я вагався, не знав, котрий варіант вибрати, але врешті-решт вирішив піти вслід за коридорним. У номері 208, мабуть, причаїлась якась небезпека, здатна призвести до фатальних наслідків. Я добре запам’ятав той різкий стук у двері в темряві й гострий, мов лезо ножа, зухвалий блиск. Треба бути обережним. Спочатку простежу, куди прямує коридорний. А сюди можна повернутися потім. Тільки от як? Обмацавши кишені штанів, я виявив гаманець, дрібні гроші, носовичок і маленьку кулькову ручку. Провів лінію на долоні — перевірити, чи є в ній паста. «Можна ставити нею позначки на стіні», — подумав я. Орієнтуючись по них, я зможу віднайти дорогу назад. Напевне, зможу.

Двері відчинились, і на порозі з’явився коридорний. Без нічого в руках — тацю залишив у номері. Зачинивши двері, він випростався і, знову насвистуючи «Сороку-злодійку», швидко пішов назад. Я вийшов з-за вази і подався за ним. На розгалуженнях коридору я малював кульковою ручкою на кремового кольору стінах невеликі сині хрестики. Коридорний жодного разу не озирнувся. Він ішов по-особливому — наче брав участь у Світовому конкурсі зразкової ходи. Ніби показуючи, як повинен ходити готельний коридорний, він підняв голову догори, підборіддя випнув уперед, спину випрямив, руками розмахував у такт музики із «Сороки-злодійки» й ступав широкими кроками. Він проходив один поворот за одним, піднімався і спускався короткими сходами. Світло в коридорі то яскравіло, то тьмяніло. Натикаючись на численні западини в стіні, воно витворювало чудернацькі тіні. Щоб залишатися непоміченим, я тримався від нього на достатній відстані, але загубити його не боявся, навіть якщо він зникав за рогом — його видавав голосний свист.

Так само як риба, піднімаючись до верхів’я ріки, нарешті випливає на спокійну воду, коридорний вийшов, у просторе фойє. Те саме, де я колись бачив по телевізору Нобору Ватая. Тоді переповнене людьми, воно тепер було майже порожнім: перед величезним екраном сиділи кілька людей і дивилися новини каналу «NHK». Підійшовши ближче, коридорний перестав свистіти, щоб не заважати людям перед телевізором, перетнув фойє і зник за дверима з написом: «Тільки для персоналу».

Удаючи, ніби гаю час, я став прогулюватися по фойє. Пересідав з одного дивана на інший, розглядав стелю, перевіряв, наскільки м’який килим під ногами. Потім підійшов до телефону-автомата й опустив у нього монету, але він, як і в номері, не виявляв ознак життя. Тоді я підняв слухавку внутрішнього телефону готелю і на всякий випадок набрав номер 208. Результат був той самий.

Сівши на стілець осторонь людей перед телевізором, я знічев’я почав їх вивчати. Серед дванадцяти глядачів я нарахував дев’ять чоловіків і три жінки. Здебільшого тридцяти-сорокарічного віку, і тільки двоє мали вигляд понад п’ятдесятирічних. Чоловіки у піджаках або куртках, з краватками неяскравих