Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

двері й зайшла до будинку, в якому вже тхнуло смертю й забуттям. Плетиво коридорів і сходів, що розгорталося перед нею, оповивала оксамитова півтемрява. Аріадна стояла незрушно, немов білий привид перед дверима чистилища, оглядаючи всю ту померлу розкіш, якою Маурісіо Вальс оточив себе у дні своєї слави.

Відтак до її вух донеслося слабке, віддалене квиління, яке здавалося стогоном якоїсь тварини, що помирає, і йшло з поверху вище. Аріадна неспішно піднялася по сходах. На стінах полишалися сліди від вкрадених картин. По обидва боки сходів стояли порожні п’єдестали, з яких познімали статуї та бюсти. Зійшовши на другий поверх, Аріадна спинилася, прислухалася знову до стогонів і визначила, що вони долинають із покою в кінці коридору. Жінка поволі рушила туди. Двері були прочинені. Ізсередини в обличчя їй ударив тяжкий сопух.

Аріадна перетнула півморок, що заповнював кімнату, і підійшла до ліжка з балдахіном, що в темряві здавалося похоронною колісницею. Коло ліжка без діла лежав цілий арсенал медичного приладдя, стояла від’єднана, відсунута під стіну апаратура. На вкритій килимом підлозі валялося сміття й покинуті кисневі балони. Аріадна обійшла ці перешкоди й відслонила запону, якою було завішено ліжко. На ліжку лежала істота, покручена так, мовби її кістки перетворилися на желе, а біль і натяг шкіри витворили нову тілобудову. Її підплилі кров’ю очі, що здавалися величезними на висхлому обличчі, дивилися на Аріадну з острахом. Той гортанний стогін, щось середнє між задухою і плачем, знову вихопився з її горла. У Вальсової дружини повипадало волосся, нігті й майже всі зуби.

Аріадна дивилася на неї без жалю. Присівши на край ліжка, вона нахилилася до каліки.

– Де моя сестра? – запитала вона.

Вальсова дружина заворушила губами, силкуючись щось вимовити. Аріадна, не зважаючи на сморід, який ішов від жінки, наблизила своє обличчя аж до її губ.

– Убий мене, – почула вона благання.

2

Заховавшись у своєму будинку ляльок, Мерседес бачила, як вона зайшла крізь прочинені ворота до маєтку. Вбрана в примарну білу одіж, вона йшла поволі, тримаючи в руці оберемок троянд. Мерседес усміхнулася. Вона вже давно чекала на неї. Вона багато разів бачила її в своїх снах. Смерть, одягнена від Пертеґаса, нарешті навідалася до «Вілли Мерседес» перед тим, як пекло остаточно поглине будинок і на його місці лишиться тільки пустка, де ніколи більше не ростиме трава й не віятиме вітер.

Мерседес визирала з вікна павільйону ляльок, куди вона перебралася відтоді, як слуги покинули будинок, щойно стало відомо про смерть її батька. Попервах донья Маріана, батькова секретарка, намагалася їх затримати, але коли споночіло, з’явилися люди в чорному, які виволокли її з будинку. Мерседес чула постріли за гаражами. Іти дивитися туди дівчинці не хотілося. За кілька ночей мародери позабирали картини, статуї, меблі, одяг, кухонне начиння – усе, що впало їм в очі. Грабіжники приходили після смеркання, наче голодна зграя. Вони позабирали також машини й понищили стіни в кімнатах, шукаючи заховані скарби, яких так і не знайшли. Потім, коли вже нічого не лишилося, вони пішли й більше не поверталися.

Одного дня Мерседес побачила, як приїхали дві поліційні машини. Разом із поліціянтами були кілька батькових охоронців, яких вона впізнала. На мить дівчинка завагалася: чи не вийти до них і не розповісти про все, що тут сталося, але коли Мерседес побачила, що вони підіймаються до батькового кабінету у вежі, а потім виносять усе звідти, вона знову заховалася поміж своїх ляльок. Там, серед сотень фігур, що дивилися в порожнечу своїми скляними очима, ніхто її не знайшов. Сеньйору ж вони кинули напризволяще, повід’єднувавши всі апарати, які підтримували її в стані вічної муки. Уже кілька днів лунали її стогони, але сеньйора досі не померла. До сьогодні.

Сьогодні до «Вілли Мерседес» завітала смерть, і скоро дівчинка лишиться сама на цьому руйновищі. Усі їй брехали, вона знала. Вона вірила, що батько її живий, він у безпечному місці і, щойно матиме змогу, повернеться до неї. Мерседес знала це, тому що їй пообіцяла Алісія. Пообіцяла знайти її батька.

Побачивши, як смерть підіймається сходами до дверей будинку й заходить усередину, дівчинка засумнівалася. Може, вона помилилася. Може, ця жінка в білому, яка їй здалася паркою, що перетинає нитку життя, і є Алісія, яка повернулася по Мерседес, щоб відвести її до батька. Лише в цьому був сенс. Мерседес знала, що Алісія її ніколи не покине.

Дівчинка вийшла з павільйону ляльок і попрямувала до головного будинку. Зайшовши, вона почула кроки на горішньому поверсі й побігла сходами. Вона саме встигла побачити, як жінка в білому заходить до покою сеньйори. Сморід, що заполонив коридор, був нестерпний. Мерседес затулила долонею рот і ніс і підійшла до дверей. Жінка в білому, немов янгол, нахилилася над ліжком сеньйори. Мерседес затамувала віддих. Жінка взяла одну з подушок, поклала її на обличчя сеньйори, міцно притиснула й тримала так, доки тіло, що сіпалося в конвульсіях, не затихло.

Жінка почала обертатися, і Мерседес відчула, як її огорнув холод, якого вона досі ніколи не знала. Вона помилилася. Це не була Алісія. Смерть, вбрана у біле, повільно підійшла до неї і всміхнулася. Потім простягнула їй червону троянду, яку Мерседес узяла тремтячими руками, і запитала:

– Ти знаєш, хто я?

Мерседес кивнула. Смерть обійняла її з безмежною ніжністю й ласкою. Дівчинка, тамуючи сльози, дала себе приголубити.

– Ша, ша, – шепотіла смерть. – Тепер нас ніхто більше не розлучить. Ніхто більше не скривдить. Ми завжди будемо разом. Із мамою і татом. Завжди разом. Ти і я…

3

Алісія прокинулася на задньому сидінні таксі. Вона підвелася й побачила, що в салоні, крім неї, нікого нема. Вікна машини запітніли. Дівчина протерла скло рукавом і виявила, що вони зупинилися на заправці. Ліхтар кидав пасмо жовтуватого світла, яке тремтіло щоразу, коли вантажівки на повній швидкості проносилися по шосе. Світало, свинцеві хмари затягнули небо, не лишаючи жодного просвітку. Алісія протерла очі й опустила віконце. Струмінь крижаного повітря миттю зігнав рештки сну. Стегно пройняв різкий біль. Застогнавши, дівчина схопилася рукою за бік. Помалу біль заспокоївся, лишилося тільки глухе пульсування, ознака того, що все може повторитися. Найрозумнішим учинком було б ковтнути одну чи дві пігулки, доки страждання не стали нестерпними, однак Алісія не хотіла втрачати пильності. У неї не було вибору. За кілька хвилин із кафе біля заправки показалася постать таксиста, що ніс у руках два паперові стаканчики й пакет із чимось масним. Він помахав Алісії рукою