Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

Ессекс-роуд, а з динаміка звучав голос Барклея. Тиждень тому шотландець умовив ШМ піти з Тауерського мосту й випити з ним кави.

— Бідаха просто втриматися не може.

— Очевидно,— відповів Страйк.— Це вже третій візит за десять днів.

— Так мені й сказав — не можу зупинитися. Каже, від стресу помагає.

— Як це співвідноситься з тим фактом, що він думає про самогубство?

— Та це ж він через шантаж дума’ про суїцид, Страйку, а не через свої справи в Сток-Ньюїнгтоні.

— І він узагалі ніяк не натякнув на те, що там робить?

— Я ж тобі казав, він божиться, що з нею не злягається, але каже, що жінка його покине, якщо дізнається. Може, фетишист,— задумливо додав Барклей.

— Що?

— Фетишист,— повторив Барклей.— Як ото, пам’ятаєш, був у нас хлоп, що на роботу надягав латексний комбінезон під костюм.

— А, так,— сказав Страйк.— Забув про нього.

Розмаїті сексуальні нахили клієнтів Незрідка перемішувалися в його пам’яті. Фоном чувся гамір казино. Мутний був там уже кілька годин, а Барклей непомітно складав йому компанію з іншого кутка зали.

— Менше з тим,— мовив Барклей,— скажи, мені тут далі сидіти? Бо гроші пливуть як вода, а ти казав, що клієнти бурчать на наші витрати. Я можу просто з вулиці простежити, коли той слимак вийде.

— Ні, стеж за ним далі, фотографуй і спробуй добути щось осудне,— відповів Страйк.

— Коксу нанюхався — аж з вух лізе,— повідомив Барклей.

— Половина його колег сидить на кокаїні. Треба щось серйозніше, щоб прищикнути цього покидька, через якого люди з мостів ідуть стрибати...

— Щось ти, Страйку, вразливий став.

— Просто добудь щось на того гада й не роби великих ставок.

— Та ми з торбою підемо не через ставки,— відповів Барклей,— а через ціни на випивку.

Він відключився, а Страйк опустив вікно й закурив, стараючись не зважати на біль у затерплій шиї і плечах.

Страйк не менше за Шефа Мутного хотів би якось зняти стрес, але можливості наразі не мав. Протягом останнього року хвороба Джоан відбирала в нього ті крихти вільного часу, що не були присвячені роботі. Після ампутації він покинув займатися спортом. З друзями через вимоги агенції бачився рідко, а від родичів мав більше головного болю, ніж підтримки — особливо нині.

Завтра Великодня неділя, а отже, рідні Джоан зберуться в Сент-Мосі й розвіють її попіл над морем. Страйка не принаджувала ні сама скорботна подія, ні ще одна довга мандрівка до Корнволлу, ні вимушене спілкування з Люсі, яка кілька разів дзвонила й чітко дала зрозуміти, що боїться цього останнього прощання. Знову та знову вона говорила, як їй сумно, що не буде могили, куди можна приходити, і Страйк чув у її словах звинувачувальні ноти, ніби Люсі вважала, що Страйк мав знехтувати останніми бажаннями Джоан. Також Люсі була не рада, що Страйк не приїде на цілі вихідні, як вона з Грегом, і прямо нагадала, щоб він не забув привезти шоколадні яйця всім небожам, а не тільки Джеку. Страйкові зовсім не хотілося везти крихкі шоколадні яйця в поїзді аж до Труро, коли треба давати раду сумці, ще й нозі, яка після кількох тижнів безупинної роботи постійно боліла.

Мав і інше джерело стресу: Страйкові знову почали писати незнайома напівсестра Пруденс і зведенюк Ал. Вочевидь, вони вирішили, що Страйк отримав необхідний катарсис, накричавши на Рокбі по телефону, а тепер шкодує, і його легше буде вмовити прийти на вечірку: це стане жестом примирення. Страйк не відповідав на їхні повідомлення, але відчуття було ніби від укусів комах: розчісувати не можна, але дратує безнастанно.

І над усіма турботами нависала ще справа Бамборо, яка, попри всі години праці, що їй присвятили вони з Робін, лишалася такою самою каламутною, як і того дня, коли вони з Робін узялися розгадувати таємницю сорокарічної давнини. Річний крайній строк невпинно наближався, а прориву і близько не сталося. Правду кажучи, Страйк не чекав багато від бесіди з доньками Вілми Бейліс, яка в них з Робін була запланована на ранок,— а потім Страйк сяде на поїзд до Труро.

Ідучи до будинку неюної жінки, в якій ШМ знаходив таку принадність, Страйк урешті-решт мусив визнати, що співчував би будь-якому чоловіку, який так відчайдушно шукає, понад сумнів, певної сексуальної розради. Нещодавно до Страйка дійшло, що після розставання з Шарлоттою саме стосунки з жінками — попри свою випадковість і тимчасовість — стали його єдиною незахмареною віддушиною від роботи. Його сексуальне життя стало на паузу, коли в Джоан діагностували рак: довгі мандрівки до Корнволлу з’їли весь час, який можна було би присвятити побаченням.

Власне, нагод Страйк мав удосталь. Відколи агенція стала успішною, певна частка багатих і нещасливих жінок — які здебільшого і приносили агенції прибуток — мала схильність вбачати в Страйкові розраду від власного емоційного болю чи порожнечі. Чергову клієнтку такого штибу агенція взяла буквально вчора, у Страсну п’ятницю. Оскільки жінка прийшла на зміну місіс Сміт, яка вже почала процес розлучення з чоловіком на підставі його фотографій з нянею, що їх зробив Моррис, тридцятидворічній брюнетці дали прізвисько міс Джоне.

Вона була, безперечно, вродлива: мала довгі ноги, пухкі губи й доглянуту гладеньку шкіру. Міс Джоне цікавилися таблоїди — почасти через статус спадкоємиці, а почасти через затяту битву за опіку, яка точилася між нею і колишнім бойфрендом, на якого вона шукала бруд, щоб представити в суді. Міс Джоне і так, і сяк перекидала довгі ноги, розповідаючи Страйкові, що її лицемірний колишній — наркоман, що він продає історії про неї газетам, а за шестимісячну доньку бореться винятково для того, щоб дошкулити міс Джоне. Коли Страйк проводжав її до дверей, вона раз у раз торкалася його руки та сміялася у відповідь на люб’язності значно довше, ніж треба. Намагаючись випровадити її під пильним оком Пат, Страйк почувався так, ніби намагається відчистити з пальців жувальну