Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

коли крикнули, що б’ють злодіїв, кожному вже неодмінно треба було переконатися, що він не б’є злодія. Тому досить було Куркалі зарепетувати, як темп бійки вмить уповільнився, та лиш на дві-три секунди.

— Де б’ють? — закричав Спарапет.

— Кого б’ють? — смикнулися з місця інші злодії.

— Тамбію! На Тамбію подивіться!.. То Сич, Сич,— крикнув Куркала.— Вай! Що робиться! — і враз полетів з нар: Дата огрів його ніжкою по спині й скинув з нар, немов купу гною.

Сич, виявляється, була Датина кличка. Уся злодійська орава рвонулася до нас. Я спробував затулити Дату, але мене звалили з ніг і накинулися на нього. Вимахуючи ломакою над головою, Дата вмить вивів з ладу трьох чи чотирьох злодіїв, а всі інші осіли, і натиск послабшав.

— Ану, подай сюди оту штуку,— Спарапет простяг руку до ломаки.

— Підійди, голубчику, й візьми!

— Гляди, Сич!.. Прийдемо — й ломаку заберемо, і з тебе душу витрусимо! Кидай, тобі кажуть!

— Не я перший почав! Он унизу валяється... Тамбія, здається? Його ломака...

— Я знати не знаю, хто у вас перший, хто другий. Кидай ломаку, а то пізно буде...

— Ну, годі, Сич, кидай! Полічи, скільки нас тут!

— Он зараз скрізь кажуть — у єдності сила! А цієї єдності в кого вони навчилися? У нас. Їй-же богу!..— вигукнув Спарапет.

— Забирайте свого Тамбію, хлоп’ята, і йдіть собі з миром! — сказав Дата Туташхіа.

— Ні, ти тільки подивися на нього... Не віддасть, га?

— Здурів, їй-богу, здурів!..

Дата Туташхіа відчув, що наступальний дух злодіїв зламано, і, не гаючись ні хвилини, зіпхнув ще двох-трьох. Інші сторчака полетіли вниз, але злодії, підкравшись ззаду, з головою накрили Дату ковдрою і почали його дубасити. Злодії, яких він поскидав униз, ураз повидиралися на верхні нари й накинулись на Дату, як круки на падло. Я, звісно, намагався відтягти їх. Поприбігали всі політичні й почали їх розбороняти, але тільки розбороняти, бо між політичними й злодіями існувала нелегальна угода, що діяла на всій території Російської імперії і за всіх обставин,— одним на одних не нападати. Дата до політв’язнів не належав. Тому за нами лишалося право тільки розбороняти. Сказати правду, якби не ми, оті негідники могли вбити Дату Туташхіа. Та основне зробив він сам: по-перше, до кінця бійки так і не випустив ломаки з рук, відняти її вони не змогли, а по-друге — одбивався він з розумом і знанням справи. На кожен злодійський удар припадало по три Датиних удари. Але злодіїв було десятків зо два, а Дата один, якщо не лічити тих, хто розбороняв. Що коїлося в камері, коли Дата бився із злодіями, описати не беруся — мені було не до них. Та одно я запримітив: у бійку встрявало дедалі більше людей, і озвіріння наростало. Не знаю, чим би все те скінчилося, якби не одчинилися двері камери й наглядач не загорлав:

— Тараста, обі-і-ід!

Виручив кандьор! Честю заприсягнуся, він їх стримав, усе скінчилося враз, як оком змигнути. І злодії одчепилися від Дати, бо з-за спини наглядача вигулькнув мизатий роздавальник передач і крикнув:

— Передачі прийшли, старосто-о-о!

Злодії понаставляли вуха, одходячи від Дати. Та ще й Спарапет сказав, щоб одчепилися від нього, він божевільний, і всі злодії відповзли у свій куток. Тільки тепер, коли запанувала цілковита тиша, ми почули, що галасувала вся в’язниця:

— Злодіїв б’ють!!!

Той галас організували інші злодії — так би мовити, на знак солідарності з колегами і щоб залякати всіх, хто насмілився зачепити злодійську гідність. Та досить було ущухнути нашій камері, як стихло ревище і в усій в’язниці.

— Ох! Здається, все?! — «Тараста» висунув голову з-під нар і, побачивши, що все скінчилося, виліз, обтрусився і, оточений своїми помічниками, рушив до дверей.

Невдовзі мали роздавати передачі. Злодії з титанічним спокоєм чекали своєї «належної пайки».

Дата Туташхіа підвівся, витер кров з обличчя і, тільки тепер упізнавши мене, зареготав.

Почали роздавати кандьор, по камері попливла хмара череп’яних мисок і дерев’яних ложок, а біля казанів з кандьором витяглися довгі черги. Ніхто анічичирк. Усі, хто хвилину тому несамовито лупцював один одного, були схожі тепер на гультяїв, що нудьгували від стомливого неробства, але аж ніяк не на смертельних ворогів. Хтось часом скаже: «Помішай добре, а тоді насипай»,— і знову тиша.

Ми з Датою сиділи й розмовляли. Він тримався так, ніби й зовсім не бився, і не був битий, і геть нічого в нього не боліло.

Камера пішла сьорбати кандьор. Прийшов фельдшер Бікентій Іалканідзе, він ходив від одного арештанта до другого й допомагав чим міг. Комусь за дверима він гукнув, що сам не впорається, і трохи згодом увійшов другий фельдшер.

Принесли воду й ганчірки, щоб помити підлогу. Арештанти, забруднені нечистотами, винесли парашу, І їх повели в лазню.

Почали нарешті роздавати передачі.

«Шушваль» глитнула кандьор, поприлипала до вікон над верхніми нарами і давай звітуватися перед усією в’язницею про те, що скоїлося в нашій камері.

— Ваай! Що з тобою? — вигукнув Куркала.

То повернувся Харчо. Він весь був заліплений пластирем, самі очі видно. Одна рука — на черезплічнику, другою підтримував штани, бо в тій бійці погубив гудзики, які так старанно пришивав. Спробував вилізти на нари й не зміг. Усе наче поперебиване було — ні ноги, ні руки не слухалися.

— Добродію Харчо! — мовив Дата Туташхіа.— Вилізти, може, ти й вилізеш, а спуститися — навряд. До вітру там чи ще чогось — параші ж сюди не принесуть. Та й навіщо ти мені під боком?.. Отож зроби ласку, забери свое лахміття й знайди собі інше місце.

Сказавши це, Дата скрутив подушку й смердючу ковдрочку, заткнув їх за ганчірку, на якій висіла поламана рука Харчо, а тоді обернувся до мене:

— Як звати отого хлопця, якого він скинув... отого, що разом в вами привезли?

— Назвався Поктією,— відповів я.

— Чого тільки не придумають ці люди... Поктіє! А йди сюди, голубе! — гукнув Дата.

Хлопець підійшов, усміхнувся.

— Лізь і лягай отут. Місце звільнилося.

Поктія сторопів. Він недовірливо побликував на Дату.

— Лізь, хлопче, лізь! — повторив Дата.

Переконавшись, що небезпеки нібито немає, Поктія швиденько й спритно виліз до нас.

— Розстели мою бурку, на нас двох якраз вистачить, а там принесуть тобі постіль з дому. І кинь ти ганятися за в’язничним дворянством. Злодієм ти зроду не був і не